Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Таке добро нам принесли совіти… Пообдирали людей до нитки, наклали штрафи, загнали у колгоспи…
– І я тоді вирішив: ніколи більше не повертатись до Радянського Союзу. Я вирішив, Маринко, бути тут.
– А як же ми? Як же я… Я ж зосталася сама, з дітьми! Он Мирося тебе й не бачила…
– Твого листа я отримав, – узяв мене за руку Ілько. – Я вже знав, що у нас народилася дочка, я ж відправив їй благословення із Петром.
– А він, – кажу, – став мені за кума, хрещеним батьком для Миросі.
– А я вирішив, що тут зостанусь. Хоч мертвий, але вільний! Ще отримав медаль «За взяття Кенігсберга», мені її прикололи до сорочки… А тоді, думаю, як діти виростуть, то заберу тебе з собою, і будемо вже разом. По-іншому, Маринко, я не міг… Не міг повернутися калікою до тебе…
– А я чекала!.. Хоч ти й був останнім часом до мене не дуже добрим, – дорікнула.
– Прости мене, Маринко, я тебе гірко ображав. Але… Таке життя було прокляте! Робота та й робота, пуста й невдячна, не було у моїм житті ні найменшого просвітку, ні радості. Не мав я ніякої надії, що колись воно стане краще. А ще мучила мене гризота, бо розумів, що занапастив тобі життя…
– Не ти занапастив, занапастили владні люди, які пов’язали нас по руках і ногах, установили свої закони, не дали жити. А ще батьки…
– Але ж я чоловік! Але ж як брав тебе, Маринко, молодою, то хотів тоді, аби ти біля мене зазнала щастя! Я ж обіцяв тобі… А тут таке… От від безвиході і пив – бо так тоді робили усі чоловіки у нашому селі, ти ж пам’ятаєш?
– Пам’ятаю…
– Тільки жінка могла б урятувати від того отупіння. А ти? Замучена роботою колгоспниця, не могла мені дати ніжності. От і… Але пробач, прости мене, моя Маринко. Я так гірко каявся про всі мої знущання над тобою, коли ішов у гурті таких же, як і я, гнаних війною на загибель. Ми всі тоді говорили про своїх жінок… Про тебе тільки й думав, коли лежав у госпіталі, на чужій землі, під чужим небом, із перебитою спиною. Той страшний біль терзав мені тіло, але ще більшого болю завдавали спогади про мої кривди над тобою. Я аж скреготав зубами! Медсестри думали, що то мені боліло тіло, але я шкодував про безпорадність, про моє збайдужіння тоді, коли ще був здоровий. Усе ж могло б бути не так! Прости мене…
– А я тебе й не виную, вже давно простила… – кажу, а сльози так і покотилися з очей.
– Ще так багато маю розказати! Та й ти мені… Але мені вже час рушати, – раптом каже Ілько. А потім устав і простягає руки. – Збирайся, Маринко, та й підемо зі мною!
– Вже діти наші й правда виросли, – кажу Ількові. – І що ж воно виходить? Це ти по мене приїхав чи як?
– Авжеж, по тебе!
Я й встала… А тоді враз схаменулась.
– А дівчата? – подивилася чоловікові пильно в вічі. – Вони й не знатимуть, що ти приходив! А як тебе Мирося видивлялась! Вона ж у кожному чоловікові свого батька впізнавала! Все життя… Та й хіба тобі самому не цікаво було б на своїх дорослих дітей подивитися? Може, таки давай на них ще трохи зачекаємо?
– Не можу я більше вже чекати, Маринко, – каже мені на те Ілько. – Колись ми з дітьми ще побачимося, неодмінно. А тепер – мушу зараз же й рушати! А ти вирішуй: або ще тут зостанешся, або підеш зі мною.
– Так дуже поспішаєш?… Ну що ж… Віджила я у цьому селі своє, та й на цьому світі.
Я подала йому руки, і в цей момент почула, як за вікном рипнула хвіртка: прийшла котрась із дівчат…
Прощавайте, діти!
14.10.2015 р.
Черкащина
Словник нетипової лексикиБум – машина, що підіймає бортові машини і грузить із них буряки.
Вальки – цегла із сирої глини, замішаної на житній полові.
Виспа – глибокий яр, у якому ростуть чагарники, дерева.
Гарба – дуже довгий дерев’яний віз, запряжений биками.
Зовиця – рідна сестра чоловіка.
Кагелко – вузьке місце під комином, практично
