Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Мирося послухалась мене. Дочекалася вона Максима із роботи і налякала…
Цілу ту ніч, до самого ранку, була у нашій хаті страшна буча й колотнеча, літали миски і слоїки. Шибки по всіх вікнах були побиті. Правда, вранці Максим їх сам і засклив, але я молодих із дому вигнала.
– Я вже стара, – кажу до Миросі. – У мене немає ані сил, ані здоров’я чути і бачити таке. Я вже хочу спокою у своїй хаті. Ідіть собі кудись із дому.
– Куди ж ми підемо?… – Мирося плаче.
– То ви вигоните нас із дому? – каже Максим. Але очі мав опущені, тоді ще не геть утратив сором.
– Ти, Максиме, – нагадала я зятеві, – колись казав, що тобі у заводі мали б дати квартиру? То йди тепер і проси…
– І ви думаєте, що не дадуть?
– Якби то швидше дали, чого б я лиш хотіла!
І перша Миросина дитина таки народилася вже у заводській квартирі.
У грудні на хрестини вони покликали Максимову рідну сестру і його батьків. Із нашого боку не було нікого, бо ми вже тоді стали ворогами…
А квартира та була маленька – тільки одна кімнатка й коридорчик, кухня і ще малесенька веранда, от і все. У кімнату внесли стола, поставили до ліжка. Гості сіли за ще порожній стіл та й чекають, а Мирося як не розірветься – бігає то до плити, то до дитини.
– Ти довго там ще будеш монятися?! – сердиться на неї Максим, підганяє. – Давай, повертайсь скоріше!
– Я зараз, зараз…
Як годиться, спочатку Мирося внесла хліб, поставила його проти чоловікової сестри і побігла до кухні по інші страви. Але тут, як на те, та й розплакалась дитина! Мирося тільки нагнулася до колиски, аж тут щось як влупить її у спину, тоді – по голові, і ще раз!
– Ой! – вона не спам’яталась, та й упала під колиску. Колиска стояла упритул до плити, то Мирося зачепила рукою каструлю, та перевернулась. Гарячі котлети посипались Миросі на голову, на ноги.
– То це так ти моїх батьків приймаєш, так шануєш?! Поставила перед ними один хліб!
– Максиме… Я зараз усе принесу! Подам…
– Що ти вже принесеш?! Порозкидала ось попід ноги їжу! Тепер будеш гостям непотріб нести?
І ногою її, ногою!
Гості собі сиділи у кімнаті, двері були причинені, то, либонь, не чули…
Аж як Максим втомився, пішов на вулицю курити, а збита до крові Мирося зосталась лежати на підлозі.
І бог його знає, скільки б вона там лежала, але на той час до кухні зайшла моя сваха.
– Чого це дитина плаче?… – побачила Миросю і злякалась. – Оце хіба Максим так тебе побив? Ай нещастя! Оце і його батько все життя мене товк, оце такі в нас чоловіки!!! Бідна ти, бідна… Будеш таке терпіти, що і я…
А тут гупнули з веранди двері, Мирося зіщулилася і закрила руками голову.
– Тікай, дочко! – Максимова мати відкрила вікно навстіж.
Мирося як була у самім халаті, ноги босі, то так і вистрибнула у сніг. А там пригнулася та й побігла до сусідів. Переночувала.
Уранці Максим знайшов Миросю по слідах, прийшов і перепросив. А як ішли вони додому, то показав кулака:
– Це ти так надумала мене спаплюжити перед людьми? Як посміла?!
Прийшли… Гості сиділи за столом, сваха бавила онуку.
– Що ти за мати така?! – кричав у хаті на Миросю Максим. – Ти покинула малесеньку дитину, а сама кудись повіялась? Чи ти ще, мабуть, не нагулялася?! Тепер бачите самі, на кому я оженився! Не буде більше ніхто казати, що я на свою жінку брешу!
– Що ти кажеш? – вступилася за Миросю сваха. – Ходімо всі додому, вони молоді, нехай собі помиряться.
І так ще кілька разів моя Мирося ночами ховалася по бур’янах, або й у мене в хаті…
– Бо це коли б у тебе був батько, то він би не дав тебе кривдити, – казала я дочці. – А так! Немає кому тебе, бідну, захистити.
9Аж тут повернувся з тюрми Іван!
– Ваню, – Мирося благає-просить рідного брата. – Поговори хоч ти з Максимом, як чоловік з чоловіком? Ти ж у тюрмі сидів… налякай його… Чого ж він має мене бити?
– Поговорю! – пообіцяв Іван.
І якось прийшла Мирося додому, дивиться – лежить Іван п’яний у їхній квартирі. А на веранді Максим сидить за столом,
