Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Дівчина ще й не встигла відповісти, як Ганя неприязно подивилася на неї, та й питає:
– Скільки ж тобі років?
– На цю зиму виповниться двадцять, – каже Таня.
– А чого ж ти так довго не виходила заміж? Ніхто не брав? Чи, може… розвідниця?
– Ні, я ще дівчина! – Таня гордо скинула рудими кучерями.
– То ти знаєш, що Іван наш був жонатий? Що він колись любив випити горілки?
– Ганю!.. – я й отерпла. – Що ти таке кажеш?! – а тоді до дівчини: – Ти її не слухай, то вона просто турбується про брата, бо дуже його любить.
– Я все знаю…
Грішці не робили, а Іванові мусили аж два рази відгуляти!
Після весілля молоді відразу ж перебралися жити до міста. Хоч Ганя й була проти, та Іван пішов до тещі в прийми.
– Як же мені нашого Івана шкода! – Ганя довго не могла із тим змиритись. – Туляться там усі на купі – мати, Танька, ще й наш Іван. Треба їм допомогти!
– Чим ти допоможеш? Може, забереш Івана назад додому! – кажу.
– Та ні! Нехай мій брат живе у місті, там у нього є робота, – каже Ганя. – А ми тим часом почнемо будувати йому хату.
– Ганю, залиш Івана в спокої, – пробувала я заспокоїти доньку. – Нехай він там як хоче, так і живе. Іван вже давно не дитина, досить ним опікуватись!
– Мамо, хіба ми знаємо, як Іван вимучився по тих тюрмах? Хіба ми знаємо, як йому там жилося?
І Ганя сама зібрала людей, заплатила свої гроші… Почали ранньою весною, а вже до осені на подвір’ї у Іванової тещі стояла майже готова хата!
– Там тільки й зосталося, що погладити стіни і зробити новосілля, – каже до Івана Ганя. – Але у мене вже закінчилися гроші, то потурбуйтеся і ви трохи.
Тільки ж уже минав місяць, похолодало, на деревах опало листя, а вони чомусь не поспішали доводити хату до пуття.
– Ще цієї зими пересидимо у моєї мами, – каже Таня. – А із весни…
– Де ви будете сидіти, у тій коморі?… Та нізащо!
А хата й справді у Іванової тещі була старенька, ще й похилена, невеличка, як собача будка.
І Ганя сама стала до роботи. Щодня вона вранці спішила вдома попорати корову, а тоді бігла полями, через ліс – до братової господи. Вже в воротях закочувала рукави…
Сама Ганя погладила ту хату, сама її й побілила…
Нарешті ми дочекались новосілля! Прийшли із рушником, із хлібом. Сидимо у синовій новій хаті за столом, а я тільки примічаю, як Іванова теща недобре дивиться на Ганю.
А другого дня так і каже:
– Чого ти ходиш сюди що день Божий? Чого ти ходиш?!
– Тут живе мій брат!
– Ти тільки горілку йому носиш і споюєш щодня! Геть звідси!
– Іване?…
А Іван стоїть, схилив низько голову.
– Моя мама правду каже, – виступила наперед Таня. – Немає тобі, Ганю, тут чого робити. Бо ти тільки підеш, а у нас у хаті сварка.
– У вас у хаті?
Так і вигнали…
Прийшла Ганя додому, впала на ліжко і гірко плаче.
– Як треба було ставити хату, то була потрібна! А тепер…
– Я тобі казала, – стала я проти Гані та й повчаю. – Я тобі від першого ж дня казала, щоб ти не ходила й не мішалась. Як не захотів Іван жити в конурі, то сам шукав би собі іншого місця. А так… Значить, йому було там добре.
– І тепер добре? – питає Ганя.
– І тепер! – кажу. – То ти більше не мішайся й не ходи, дай братові спокій. Бо як ще раз розведеш його із жінкою, він тобі не подарує. Он, давали Фросьці на хату гроші, так і лишились там.
– То це я винна, що Іван із Фроською розійшовся?
– Таки ти!
То Ганя й перестала відтоді приходити до Івана, зате ж перекинулася на Миросю. Ще й як жила близько, то поки Мирося на роботі, Ганя прийде до неї на квартиру, поприбирає скрізь, зварить їсти, знайде брудне шмаття, попере. Для Гані це було неважко, вона вже не ходила в колгосп, то не могла просто так висидіти вдома. А для Миросі – поміч.
