Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
Але й у Миросиній сім’ї не стало для неї місця.
– Чого це твоя сеструня бігає до нас щодня? – сердився, як бачив Ганю, Максим.
– А що ж я їй, забороню? Нехай приходе.
– Я не хочу, аби вона скрізь свого носа сунула! Я на тобі женився, а не на Ганні. Скажеш, щоб не йшла!
І тут вже не потрібна…
Хоч Ганя й не мішалась, але не хотів Максим, либонь, аби вона була свідком його знущань над Миросею.
– Мамо, я покину чоловіка, – не було видно по обличчю, то Мирося показувала мені синяки по ребрах. – Я вже більше не витерплю, Максим б’є мене нізащо. Хіба ж я не людина? Ви Марусі дозволили розлучитись, дозвольте і мені!
– То повертайся… – я й дала згоду.
А увечері, як Мирося зібрала речі і пішла до садочка по дитину, її там перестрів Максим.
– Ти знаєш, що я тепер начальник? І у тебе, Миросю, буде інша робота! Ми почнемо будувати свою хату, досить нам тулитися у тій тісній комірчині!
Мирося не знала, що робити, і таки вирішила будувати нову хату…
А за кілька місяців почула, що знов вагітна!
– Як мені вчинити із усім цим? – пожалілася вона Марусі. – Максим мене чи не кожного дня б’є. Тільки вип’є горілки – знущається, ревнує, я вже й нової хати не хочу, я піша б до мами… але тут – ця дитина!
– То зроби аборт! – навчила її Маруся.
І Мирося зробила…
– Для чого ти убила мою дитину?! – Максим зустрів Миросю на порозі лікарні. – Та краще б я тебе убив! Ти!!!
– Я не хочу з тобою жити! Я піду від тебе!
– А дитина? А хата?…
– Я повертаюся до мами, а ти як хочеш, то забирай і дитину, й хату!
– Прости… У мене просто нерви, – чомусь ураз «зів’яв» Максим. – Ти не знаєш, Миросю, яке у мене було важке життя, яке було гірке дитинство. Я обов’язково перемінюся, ти дай мені тільки шанс. Я не буду пити.
– Добре, але це вже востаннє, – вона його пробачила…
А потім Максим почав краще заробляти, Мирося пішла на легшу роботу. Вони помалу будували хату.
На весну – знов!..
Треба було сапати картоплі, а Мирося ще раз понесла!
– На аборт я більше не піду, – сказала вона Марусі. – То так дуже боляче. Краще якось сама…
– Як? – здивувалася Маруся. – Що ти собі надумала?
– Буду носити щось важке, піду по сонцю сапати, та й дитина зірветься.
– Звідки про таке знаєш?
– Мені дівчата на роботі розказали.
І одного дня Мирося – на плечах по драбині – до самого вечора сама переносила із комори на горище важкі мішки з зерном!
Але те не допомогло…
Наступного дня вона взяла сапу і пішла на поле, а там до самої ночі сапала. Із усієї сили бухкала Мирося сапою по сухих грудках. Як закінчила сапати свій город, то не присіла ні хвилини, а взялася за сусідський.
Вже аж піт їй по спині ллявся, аж у очах ставало темно. І раптом по ногах щось побігло тепле. Мирося глянула – то кров!..
Кинула вона сапою об землю, та й пішла додому. А кров так і капала їй по ногах.
Максима на той час не було вдома, то до лікарні Миросю завіз сусід.
– Ну що, зірвалася вагітність? – запитує її лікар. – Будемо шкребти?
– Може, воно якось само собою… – злякалася Мирося.
– Як?! Ти хочеш вмерти? Дитини вже однак не буде, бо вона пропала. А от як тебе не пролікуємо, то можеш мати запалення, ще помреш.
– Тоді шкребіть…
Уже Мирося вкладалася на крісло. Лікар приготував потрібні інструменти… як тут із грюкотом відкрились двері – забіг Максим!
– Це що таке?! – став він у Миросі над головою. – Що ти знов надумала?! Знову те саме?! Злазь звідси зараз же і поїхали додому!!!
– У вашої жінки відкрилась кровотеча, – пояснив Максимові лікар. – Ми мусимо це зробити…
– Вона ж дитини ще не стирала?
