Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Я ж служив у піхоті. Ми від початку зими стояли під тою кріпостю, більше мільйона вояків складала наша армія! Ти знаєш, Маринко, що то було за місто Кенігсберг? Обнесене валами, обкопане ровами, ще й мало бастіони! Справжнє вогняне пекло почалося із середини січня. Двадцять п’ять тисяч гармат і мінометів, чотири тисячі танків і більше трьох тисяч літаків почали знищувати усе, що знаходилось всередині укріплень. Пруссаки тисячами гинули, намагаючись утекти від смерті. Але виходу вони не мали, бо вся Східна Пруссія опинилась у блокаді.
– А я сама ростила дітей… Як же було важко! Наді мною хто тільки хотів знущався! Діти голодні, без одягу. А я цілими днями у колгоспі, не мала часу… Та ще й держава брала податки, останні гроші відбирала, Ільку!
– Тільки вузенький перешийок залишився для відходу, – а той Ілько мене й не чує. – То за три кілометри від води все було заставлено машинами й возами! Коні лежали мертві, позв’язувані по кілька… Харчі, одяг, всілякі речі вкривали берег! А між тим усім гнили трупи мертвих німців.
– А ти ж бачиш, що це вже у нас нова хата? – запитую в Ілька. – Бо ту, що ми з тобою будували, спалив Марусин чоловік, – згадала. – Ганя до цих пір дівує… А Маруся із Миросею були заміжні! І у нас із тобою є онуки!
А він не чує…
– У березні місяці, – каже мені Ілько, – маршал Василевський розпочав штурм Кенігсберга. Тоді дев’яносто три тисячі німецьких вояків було убито, а сорок шість тисяч ми взяли у полон! Але до перемоги ще було далеко… І як я тоді вижив?… Це було справжнє диво. В квітні наші війська провели небачений наступ, кілька днів без перерви укріплення засипали снарядами із гармат усіх калібрів, а бомбардувальники скидали на місто вантаж… Після того від Кенігсберга залишилися самі руїни!
– А ночами… – кажу. – Дядьки сиділи у нашій хаті і курили! Аби я підписалася на державну позику! Ходили й переписували усе наше господарство і накладали штрафи. Я молочко і яєчка несла до заготівельної контори, а у нас самих не було чого їсти! Твої діти, Ільку, шукали полями колосочки…
– Шостого квітня радянські війська увійшли до міста! Ми стільки натерпілись, що кинулись відразу ж трощити усе, що могли розбити: скло у вікнах, вцілілі двері, били посуд і кришталь!
– А у мене була тільки одна кружка, та й ту забрала собі Мойра… Знаєш, Ільку, а вона ж прокляла наших дівчат, – кажу. – І прокляття її збулося: жодна твоя дочка не замужем!
– А ще мені хотілось пити. В розвалинах якогось будинку, у кімнаті я натрапив на буфет, а там стояли банки з компотом, то я відкривав кришки і пив, і пив!.. І це уперше я там побачив рояль, а на нім мережана серветка… Пруссаки, Маринко, вони такі охайні люди. Навіть після розгрому було видно, які гарні мали фіранки на вікнах, м’які килимки, підлога вкрита паркетом, на стінах різні фото і картинки, і ще книги…
– Книги?… А у нас не було за що купити тюлю, – скаржусь я Ількові. – І фіранок на вікнах не було. Земляна долівка… Чуєш? У цій хаті ліжка з’явились аж тоді, як наші дівчата почали самі собі заробляти. Іван сидів у тюрмі… Зате ж Грішка! Наш Грішка як захотів собі велосипеда, то навчився шити чоботи і сам на нього заробив!
– Велосипеда?… – Ілько, бачу, аж голову увігнув у плечі. – Третього дня після входу у Кенігсберг ми потрапили на німецький артилерійський завод. Заходимо досередини, аж тут!.. Посередині величезного цеху лежала ціла купа новеньких і блискучих велосипедів! А хіба у нас, Маринко, була можливість купити велосипеда… І так мені захотілося привезти того трофея додому. Я й кажу хлопцям: оце удача, візьмемо по одному? А нас було п’ять душ. Я вже й пішов уперед, та Петро Кесар спинив, каже мені: «А що як то пастка і прокляті німчуки велосипеди замінували?» – «Що ж робити?…» – «А давайте-но прив’яжемо до крайнього мотузку та й спробуємо потягнути?» В’язати взявся я. Хлопці стали віддалік гуртом, а я взяв мотузка у руки, та й пішов. Підходжу близько, а велосипеди ті аж сяють! Такі новенькі й блискучі німецькі велосипеди…
– А Грішка наш купив побитого, – перебила я Ількову розповідь, – і то мав таку гордість!
– А ті, Маринко, були нові. От я й спокусився. В’яжу велосипеда за колесо, а сам думаю: а що як воно і справді рвоне? І тоді усі ці велосипеди перетворяться в непотріб… Прив’язав мотузку, відійшов на кілька кроків, легенько потягнув!.. А до пам’яті прийшов уже аж у госпіталі. Рота медичного підсилення була розміщена у лісі, штаб – за п’ять кілометрів від Кенігсберга. Коли мене туди привезли, я вже знав від медсестер, що ніколи не стану на власні ноги. Перебило мені тоді ударною хвилею хребта, відбило памороки.
– Петро мені розказував…
– Я довго лежав у тому госпіталі. І знаєш, Маринко, за той час відпочив і тілом, і душею!..
Я аж розсміялась.
– Чуєш?! – кажу. – А наша найменша, Мирося, та, що народилася…
– А я її й не бачив…
– То ця Мирося теж якось мені сказала, що хотіла б лягти в лікарню, аби там від роботи відпочити! Вона ще хотіла поспати на ліжку, на чистій постелі, бо такого ми не мали…
– І я теж, Маринко, вперше спав тоді на білій постелі. І хоч мені й боліло, і я не міг сам вставати й обходитися без допомоги санітарок, але от що зрозумів: ця війна, ця далека подорож допомогла мені побачити більше світу, ніж я його бачив
