Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Тієї зими стільки прибуло на Січ і у великолузькі осідки збіглих, навіть із Поділля та Полісся, що січовики звинуватили кошового Щербину і всіх його значкових товаришів, як гніздюків, у нехлюйстві, і на Різдвяну башлівку обрали кошовим Олексу Шкуро, а писарем — Івана Курила.
Іван Сірко, відмовившись у Різдвяну башлівку від кошівства під тим протестом, що він все одно буде в походах, готував і при Щербині, і при Шкуро флоту-маринерію, хоч досконало ще не знав, куди поведе козацтво та коли. Осмолені чайки, галери, думбаси, стерни, дубівки та липівки до весни вже стояли на всіх річках: Бандурі, Домасі, Скарбній, Джугані, Цимбалі, Чортомлику, Базавлуку та на озерах Рачному, Коровчиному, Лопушному, Круглому, Головатому і аж на вільних Водах та в Білозерському лимані.
По невтішнім готуванні до весни флоти, риштунків і зброї: затинних пищалей, дев'ятирурних ожиг, шмагівниць, рушниць, мушкетів, не кажучи вже про списи, луки, аркани та щити-пуклежі, козацтву і старшинам було зрозуміло, що Січ готується не лише боронити себе та свої запорозькі волості, а й іти в напад водою та сушею, бо лаштувалися і всілякі кінські риштунки: збруя, кульбаки, а також вози, мажари, розворні дараби.
Не було тепер випадку, щоб скарбна ґамза відмовила Сіркові у його витратах, бо, завдяки минулорічному походові, викуп цієї зими полонених людоловів забезпечив достатнім коштом січову скарбницю, а козацтво — надійним харчем. Та й датки Запорозької волості, яку Січ охороняла залогами і в полі, надходили справно. Неохоче волость продавала Січі лише волів, як необхідну їй рольну тяглову силу для підйому цілини.
Сіркове лаштування підганяли відомості, що сам султан наступного літа має привести яничарів з ордою для «повного знищення гнізда кяфірів-січовиків і самого баш-кяфіра Сірка». Отож, скріпивши Січ охороною і прибутком через обмінні майдан-базари та крам-базари на всьому Великолужжі, Сірко вдоволено ждав весни, бо навіть шпихтіри і школи при церквах були небідними, діяли заведені ним щорічні розподіли паланок, рибних та полювальних ловів, урочищ, озер, річок, заріч по кошових куренях, які за означену старійшинами долю січовій скарбниці від Різдвяних до Різдвяних свят не лише утримували себе, а й відбували загальносічові господарські та військові потреби.
Січ стала не просто пристанищем для сіром, а й захисником всього краю, його третьою, нікому не підлеглою частиною, зберігши при тому рідкісні на землі виборність, братність та недоторканність особи. Сіромно убогими в Січі були тільки новоприбульці-викітці, збіглі та п'яниці-пропойці, бо й каліки та старі й немічні утримувалися коштом кошової скарбниці. А ті, хто любив працю та ходив на визвольно-ясирні промисли, ставали навіть заможними, особливо коли вони були ще й по-лицарськи вправними, бо походи, як правило, січовими владцями тепер оплачувалися.
Звичаї Січі й Запорогів увели в себе донці та вся Слобожанщина, навіть Валуйки, хоч і перебували під протекцією воєводи Ромодановського. До того ж на Січі стала звичкою поміч рідній волості скарбом, худобою, а найпаче — кіньми та військовими виправами. Постійно утримувалися нею і храми та колегіум у Києві, та шпиталь у Трахтемирові...
Весна була ранньою, бурхливою, паводною, а вісті про гетьманування Тетері — жахливими. Замість гайдуків і сердюків він охоронявся ординцями, а ті ясирили, грабували, ґвалтували, палили й нищили все до голої землі. Отож, Сірко знову кинув клич про охочекомонний похід із Косаґою, що ніби ненавмисне нагодився в Запороги зі стрільцями і козаками і, притопивши на тимчас зайві засоби плаву, вирушив водою й сушею на основні сили гетьманів Тетері й Чернецького — до Корсуня. За зиму Чернецький повернув шляхтичів і магнатів у давні фільварки в Україні, і на її волості все горіло в обурі і палало в огнях. Змусили Сірка поспішити з походом і розвідні дані, що «з Криму гетьманам вийшла в поміч колотисячним булуком орда зі зброєю і кіньми в запасі».
Сірко звелів байдаківцям іти з Дніпра на Корсунь Россю, а сам з вершниками, залишивши Косаґова зі стрільцями і слобідськими козаками в попутних балках та байраках на Корсунській сакмі, разом з тубільними повстанцями скачем понісся великим кругом, обійшовши Корсунь, до Капустяної Балки, відгадавши, що там і буде спинятися на бивак орда в путі до Корсуня. Під вечір дійсно показалася орда, і Сірко розмістив вершників у побічному ліску та дочекався, поки вона спустилася в балку, безбоязно обивачилася і навіть відігнала, як на замову, коней на сусідню луку.
Після півночі Сірків загін узяв коней із пастухами в кільце, оточив освітлений вогнями бивак і тих, що спали, здебільше посік, а тих, що здалися козакам на милість, відпустив, лишивши при собі лише дев'ять бранців з числа знатніших агів.
Поки відбувалися ці події в Капустяній Балці, Турлюнові ченці та кобзарі сповістили край про появу січовиків, і селяни та міщани підняли проти ляхів по всій Брацлавщині, Уманщині, Вінниччині і околах повстання. Фільварочники і орендарі-посесори всі до єдиного були побиті, а Тетеря і Чернецький мусили спішно окопатись у Брацлаві. Лише ординці не знали, що сталося з тими, хто йшов їм у поміч. Вони в Корсуні, залишеному Тетерею, взяли понад дві тисячі ясирників зі скарбами та худобою в штату служби і направилися в степ, кинувши напризволяще обох гетьманів. Дізнавшись про це трохи запізно, Сірко не пішов, як планував, на Чернецького, а, пустивши чутку про наступ, таємно подався з ойротами, які прийшли в поміч на його прохання, степом аж під Очаків, з наміром чекати там у засідках орду із ясирами і другу, що йтиме в поміч Чернецькому.
І знову диву давалися всі, січовики і ойроти, як і людолови-ординці, бо Сірко і тут без жодних жертв, неймовірною передбачливістю та кмітливістю легко звільнив корсунський та попутний ясири, узявши в полон сонними усіх гонщиків та їхніх мурз.
Поспіхом відпровадивши ясирників і ойротів, Сірко не став ждати орди, що йтиме в поміч Чернецькому і Тетері, а вирушив степом
