У череві дракона - Микола Данилович Руденко

щось загадкове — наче вони перемовлялися за допомогою язичків полум’я, що, покірні волі геніального француза, то рвучко підводилися до склепіння каміна, то пригасали. І тоді жар із каміна породжував на обличчях те освітлення, від якого люди відвикли, бо вони відвикли від живого вогню, замінивши його батареями центрального опалення.

На вустах Мирослави з’явилася багатозначна посмішка. Андрій Данилович лише самими очима сказав їй, що розуміє, — вони фактично лишилися удвох, бо ні його дружину, ні її чоловіка не слід сприймати як повноцінних людей: одна п’яна, другий психічно хворий.

Тим часом Мирон Сидорович, не помічаючи цього переморгування, думав ось про що: відтоді, як людина уперше оволоділа вогнем, вона змінилася значно менше, ніж це нам здається. Нещодавно в етнографічному музеї увагу Гриви привернули два обличчя — чоловіка й жінки. То була скульптурна реконструкція зовнішнього вигляду наших далеких предків, зроблена на підставі знайдених археологами закам’янілих черепів. Мисливці, котрі полювали мамонтів на берегах Дніпра, генетично нітрохи не відрізнялися від оцього трикутника, що, милуючись живим вогнем і живими звуками радіоли, відчуває себе так далеко від отих мисливців, мовби це вже зовсім інша планета. А насправді у фізичному розумінні люди нічого особливого не зробили — просто багато перерили землі, добуваючи вугілля й залізо, та багато винищили лісів. Проте ні глина в цеглі, ні дерево та залізо в спорудах нічим іншим не стали, окрім того, чим вони були завжди. І якби завтра раптом не стало людини, природа б дуже швидко і цеглі, й металам, і всьому іншому повернула їхню первинну сутність. Отже, справжній прогрес треба вбачати не в предметах побуту, а в душах людських — ким ми були вчора і ким стали сьогодні?..

Роздуми Гриви увірвав Андрій Данилович:

— Яка шалена фантазія в цього композитора! — Він помахав перед своїм обличчям розчепіреною п’ятірнею, ніби диригував. — Наша критика йому приписує занепадництво. Не знаю, чи це справедливо.

А роздуми Гриви тривали: скажімо, Андрій Данилович (як і він, Грива) в дитинстві їздив на волах так само, як це робили скіфи чи східні слов’яни. Раптом усе це зникло, буцім у землю запало! Натомість з’явилися автомобілі, літаки, радіола, Дебюссі. Невже це справді ми — колишні українські волопаси? Андрій Данилович ось-ось із «Волги» на «Чайку» пересяде — він близький до цього. Та що ж насправді змінилося в нас, окрім цих зовнішніх ознак? Ті ми чи не ті, якими були в двадцятих роках?..

Платівка скінчилася. Мирон Сидорович пошкодував: композитор, збудивши болісні запитання, вирушив у далекі сфери — навздогінці за своїми звуками. А відповіді не було. Та й взагалі — чи вона можлива? Чи існує просування в часі, окрім зміни декорацій?..

Коли поверталися додому, Мирослава вкрадливо сказала:

— Я домовилася з професором Кривицьким, він тебе завтра прийме.

Мирон ледве утримався, щоб з усією силою не натиснути на гальма.

— Навіщо? Чого раптом?..

— Ми незабаром виїдемо в Крим. По-перше, ти за кермом. Розумієш?.. І потім південне сонце. Невідомо, як воно на тебе вплине. Лікарський огляд не завадить. Просто жах!..

— Кривицький — психіатр! — відчуваючи, що кров стугонить у скронях, вигукнув Мирон.

— Він лікар, — знічено прошепотіла Мирослава.

— Це ти сама додумалась чи, може, хтось підказав?

— Що ти?.. Звісно, сама. Але чому ти так на це реагуєш? Нервову систему треба час від часу перевіряти.

Уже спокійніше, але з твердістю в голосі мовив:

— Ні, до психіатра не піду. Якщо Крим тому причиною… Я не заперечую — можеш їхати сама. Ти ж колись любила сама на курорти їздити. А ми з Сергійком вирушимо на Десну.

Мирослава, трохи помовчавши, запалила цигарку. Вона це робила дуже рідко — коли нервувалася.

— Ну, раз не хочеш… Заспокойся. Ніхто тебе силою не потягне.

Із задніпрянських лугів війнуло прохолодою, що несла в собі запахи близької повені. Сутеніло. Мирон увімкнув підфарники. Разками променистого намиста спалахнули ліхтарі на дніпровських мостах.

Розділ тринадцятий

Коли Мирон подзвонив, йому відчинив сам Іван Корнійович, а за його спиною стояла Катерина Трохимівна — вона, видно, за звичкою пішла відчиняти, але ж близько року тому після інсульту в неї була паралізована ліва половина, отож вона тепер вчилася ходити, помітно тягнучи ліву ногу, а ліву руку підтримувала правою.

Мирона цього разу вистачило навіть на галантність — він вклонився й поцілував руку Катерині Трохимівні, що з ним траплялося рідко.

— О, та ви вже хоч купи! Вже, мабуть, наплічник готуєте.

— Ну-ну, не перебільшуйте, — вдоволено усміхнулася господиня. — До наплічника мені — мов черепасі до хмар. Але ж я не вірила, що взагалі з ліжка встану.

— За таким чоловіком та не видужати…

Іван Корнійович насварився пальцем.

— Годі вам! Бачу, що й ви оклигали, слава Богу. Ну то вже ми сьогодні відведемо душу. Поспішати нам нікуди.

Кабінет Івана Корнійовича був хаотично завалений книжками — стелажів не вистачало, книжки лежали на стільцях, на підвіконні, навіть на підлозі. Жодних прикрас — усюди самі книжки. На круглому журнальному столику стояв нікельований самовар, який зовсім не треба роздмухувати, бо він був електричний.

— А де ж ваш чобіт? Чи то була метафора?

— Саме так. Купецька екзотика. Сучасна екзотика трохи інша: чай з рукавицею.

— Що це означає?

— Хіба не знаєте? На Колимі в бляшанках варили, рукавицею накривали.

Згадка про Колиму увірвала жарти. Тим часом до кабінету увійшла Катерина Трохимівна, несучи тарілку з печивом. Миронові вона здалась нещасною лялькою, яку понівечила жорстока дитина. Іван Корнійович поспішив до неї, щоб тарілка не вислизнула з пальців.

— Хіба я сам не