У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Деякі фізики-теоретики вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла із непослідовності в розрахунках. Ось що з цього приводу пише визначний фізик-теоретик В. Л. Гінзбург:

«Розрахунок цей виглядає непослідовно бодай тому, що фактично для тіл зі швидкістю, порівняною зі швидкістю світла С, кінетична енергія дорівнює    ,  а не МС2 / 2 Якщо в наведеному розрахунку вважати енергію корпускули рівною МС2, то для Rg ми одержали б значення GM / С2.» (В. Л. Гінзбург. О физике и астрофизике. — Москва: Наука, 1980. — С. 111).

Але ці відмінності в формулах не такі значні, щоб можна було пояснити, чому в галактичних «чорних дірах» астрофізики вбачають фантастичну густину, яка буцімто дорівнює мільярдам тонн в одному кубічному сантиметрі.

Тепер слід звернути увагу на інше: ґрунт, на якому виростає формула Сили Моносу, можна вбачати в двох парадоксах Ейнштейна — в його непослідовності щодо постулату Шварцшильда й непослідовності в розрахунках, про які щойно йшлося (прим, автора).

— Цілком правильно, — вдоволено підхопив Грива. — Саме так!.. Сучасна фізика, намагаючись описати центри галактик, оперує формулою, яка складається із таких констант: сім кіп гречаної вовни.

— Це вже ви занадто! Фізики оперують теорією відносності.

— А ви чим оперували? І результат вийшов цілком протилежний. Отже, тут справа не в самій теорії відносності, а в тому, що її можливості вичерпуються раніше, ніж ми опиняємося в центрі космічної системи. Саме через те й виникла проблема сингулярності.

— Гаразд. Поясніть, як ви уявляєте центр Галактики.

Іван Корнійович, кинувши це запитання, напружено стежив за обличчям Гриви. А той, мабуть, і сам не знав, як міняється його обличчя, коли він подумки переселяється в галактичний центр — туди, де астрофізики поселили «чорну діру». Чорна вона тому, що там таке велике тяжіння, яке не дає змоги пробитися назовні поза її оболонку жодному променеві. А «діра» тому, що надмірне тяжіння буцімто безперервно втягує в себе проміння довколишніх зірок, мов велетенський насос втягує воду. Але ж не можна вічно втягувати й нікуди не викидати! Отож, мабуть, викидає — але куди? Тут і з’являється: у сусідній всесвіт. Де ж він міститься? Не інакше як у напрямі до центру Галактики, бо в напрямі від центру ми потрапляємо в той Всесвіт, у якому живемо самі.

Ні, Грива не приймає такої моделі. Та модель центру Галактики, яка живе в його уяві, не просто інша — вона є могутнім осередком живої плоті, що за своїми розмірами перевершує діаметр Сонячної системи. Ось чому на запитання Жовтого він урочисто, навіть побожно відповів:

— То є Світло, в якому немає жодної темряви.

Жовтий поблажливо усміхнувся:

— Мені ви можете це казати, але комусь іншому не раджу… Так Іоанн Богослов визначає сутність Бога.

Мирон Сидорович струснув довгим волоссям.

— І правильно визначає!

— Можливо. Але ж ми з вами умовились обговорювати фізичну модель світу.

Грива підвівся з крісла, наблизився до вікна. Його огрядна постать кинула розріджену тінь на обличчя співрозмовника.

— Саме фізичну модель я й маю на увазі. Зовнішня оболонка галактичної монади міститься там, де гравітаційний потенціал сягає квадрата швидкості світла. Далі, в глибину монади, ми маємо цілком однорідне середовище. Там уже зовсім немає тяжіння. Уявлення про безмежне зростання гравітаційних сил до центру системи — це помилка! І дуже велика. Саме вона докорінно спотворює…

Іван Корнійович згідливо похитав головою, даючи зрозуміти, що не варт розжовувати те, що й так ясно. Він сказав:

— Якщо з’являється скінченна сила, безмежне зростання гравітаційних сил виключається. Отже, ви гадаєте, що в центрі Галактики є надзвичайно розріджене ядро?.. Даруйте, це дуже важко уявити. Але розрахунки справді показують, що в ядрі Галактики ми маємо трохи не вакуум. І це замість речовини, в якій кожен кубічний сантиметр важить кілька мільярдів тонн. Помилка просто фантастична! Але хто ж помиляється?..

— Ми з вами разом обчислювали.

— Та воно так. Але ж світова наукова преса… Гаразд, продовжуйте. Проте у Мирона Сидоровича уже не було настрою обговорювати фізичні параметри — на його думку, тут фізичне взагалі кінчалося й починалося метафізичне.

— В радіусі, — підсумував він, — що перевершує радіус Сонячної системи, цілком відсутня гравітація. Час існує лише у вигляді вічності. Рух існує лише на швидкості світла. Само собою зрозуміло, там немає ні атомів, ні електронів, бо на швидкості світла вони стають неможливі. — Мирон Сидорович знайшов у собі сили для посмішки: — Легко сказати, чого там немає. Значно важче сказати, що там є.

— Так, — погодився Жовтий. — Що ж там є?..

— Світло, в якому немає жодної темряви. Темрява відтиснута Силою Моносу. Велетенська фортеця Світла! Ось що там є, шановний Іване Корнійовичу… Погляньте, як галактична монада полум’яними шаблями, що викувані із мільярдів зірок, безперервно відбивається від темряви…

— Це вже поезія, Мироне Сидоровичу.

— Але ж водночас і реальність! Ви гадаєте, спіральна форма галактик виробилася безпричинно? Причина ж полягає в тому, що в центрі Галактики живе Мозок Системи і його належить захищати від руйнівних сил зовнішньої темряви. А в старовинне поняття темряви входили такі елементи: гравітація, космічна холоднеча і власне темрява. Тобто все, що поглинає енергію. Сили, які зумовлюють ентропію.

Жовтий стримано посміхнувся.

— Отже, ваше відкриття зводиться до того, що ви зрештою можете вказати точну адресу, де саме міститься рай.

Грива образився:

— По-вашому, це смішно?..

— Ні, Мироне Сидоровичу… Я просто уявив, що раптом з’являється дисертація на цю тему. Розумієте?..

— А чому б їй не з’явитися? Я бачу дуже тонку грань, де кінчається фізика й починається метафізика. Саме це й повинно