У череві дракона - Микола Данилович Руденко

І хоч Мирон Сидорович здобув незалежність від променевої павутини, що три доби тримала його у власних тенетах, проте він тепер довіку не позбудеться космічної влади над собою. Можна навіть сказати, що то вже був зовсім інший Грива, — так само як болотна руда, побувавши в плавильній печі й на ковадлі, під дзвінким молотком і гупанням важкого молота, вже й віддалено не нагадує іржаве купиння.

Так само як прийшли до нього несподівані формули, котрі (він вірив у це!) перебували на грані фізичного й метафізичного, — так само прийшла певність, що все це він дістав із центру Галактики; Сонце було тільки рефлектором, не більше — його монада похована дуже глибоко, мов жаринка під шахтним териконом, який іще не починав горіти. Хоч Монос показав Миронові креслення Всесвіту, але зорових образів не було, — наче він побував на лекції, де панувало тільки слово та геометрична фігура, що полум’яно пульсувала: маленьке коло, не більше від обручки, розходилося безліччю кіл, що дедалі втрачали чіткість, розмиваючись у безмежності. Достоту кола на воді, коли поверхня озера освітлена вечірнім або вранішнім сонцем і вода пломеніє занебесним жаром.

Миронові хотілося побачити в центрі полум’яного кола людське обличчя, бо монада — то ж таки Особа, але він мусив визнати, що жодних облич не бачив. Спробував накласти на коло образ Ісуса Христа, як його малюють на церковних стінах, проте це також не виходило. Але поволі йому почало здаватися, що в центрі монади він бачить обличчя Грицька. Воно заповнювало собою центральне коло, надсилаючи імпульси в галактичний простір. Потім Грицько відступав, Мирона ніби підводили до дірки в паркані — там, за парканом, погойдувались дерева, обвішані променистими плодами, наче зорями, і на великих іскристих крилах плавали в золотистому небі ті, кого земляни звикли називати ангелами. Для Мирона Сидоровича вони були такою самою неминучістю, як сусіди по будинку. Крила також обов’язкові: адже в глибинах галактичної монади відсутнє тяжіння, хоч певна густина середовища, близька до вакууму, все ж таки існує; отже, ходити не можна — можна літати або плавати…

Він якось несподівано усвідомив себе за кермом автомашини — червоне око світлофора змусило різко загальмувати. І доки він стояв, куточком правого ока встиг помітити вербовий віхтик із сріблястими котиками в руках жінки, що зупинилася на тротуарі перед потоком автомашин. Її відкрите волосся нагадувало червону мідь, із якої в його дитинстві, під час непу, різьбили великі п’ятаки. Десяток таких п’ятаків здатний обірвати кишеню…

Жінка усміхнулася й помахала вербовим віхтиком. Кому це вона? О Боже! Це ж Клара, як він міг її не впізнати?..

За його спиною почали сигналити — уже кілька секунд свердлило простір зелене світло. Мирон натиснув на акселератор, лайнувши себе за неуважність. Він давно вже їздить на автоматиці завчених рухів, вона його не підводить на відкритому шосе, але на міських вулицях час від часу дає збої. Проїхавши Корчувате, подумав, що марно 'іде в Кончу-Заспу: Мирослави там може й не бути. Секретарка суду сказала, що за нею заїхав шофер Андрія Даниловича, але чому Мирон вирішив, що Мирослава має поїхати саме в Кончу? Мабуть, лише тому, що це нерідко траплялося; проте Мирослава ніколи не забувала його попередити. Відтак подумав, що дружина могла йому зателефонувати в інститут, коли він звідти вже вийшов.

Перед Кончею-Заспою звернув на лісову просіку, що виводила в дніпровську заплаву. Навіть не сам спинився — зупинила пані Весна, що десь на півдні вже чарувала людей зеленою сукнею, оздобленою блакитними й золотими вогниками квітів, але тут, під Києвом, поки що переважали сіруваті барви: земля поміж дерев була вкрита торішнім листям та мертвою глицею, на осиках і осокорах лише набухали бруньки, а повінь у заплаву іще не докотилася із валдайських пагорбів та білоруських лісів. І все ж тупіт коня, на якому їхала донька могутнього Хорса золотоволоса Лада, уже було чутно серед лісів і луків — там, де ступали його золоті копита, спалахували проліски, підважували торішнє листя пружні, ворсянисті голівки сон-трави, що незабаром підніме блакитні келихи, наповнені найкоштовнішим у світі напоєм — вранішніми росами.

Мирон Сидорович, дослухаючись до власних почуттів, не міг не відзначити, що навіть вітер, напоєний дніпровською вологою, він тепер сприймає інакше, ніж минулої весни, — це був не просто вітер, то ворушилися могутні м’язи тієї істоти, яку люди називають світом. Адже ж наш власний ген — це також мікроособа, ми для неї виглядаємо цілим Всесвітом. Мабуть, найкраща модель Всесвіту — російська лялька «матрьошка»: особа в особі, живе в живому. Часом Монос, ніби граючись, нашими руками створює власний образ, а ми, безнадійно хворі на антропоцентризм, не помічаємо його доброзичливої іронії…

Біля перших воріт Грива звернув ліворуч, високий дерев’яний паркан насунувся на нього якось зненацька, мовби щойно виріс з-під землі. Він тягнувся кілометра півтора, аж до письменницьких дач, що були відгороджені від шосе не парканом, а лише молодим сосняком.

Відчинилася вузенька хвіртка, вийшов міліціонер і запитав, чому водій приватної машини тут зупинився — адже ж він не міг не помітити знак, що забороняє зупинку. Мирон Сидорович пояснив, що приїхав до Андрія Даниловича. Це ім’я змусило міліціонера виструнчитись і козирнути. Відтак він зник за хвірткою й довго не показувався — Мирон Сидорович знав: він зараз телефонує у великий фінський будинок, що влітку ховався серед бузкових та жасминових хащів. Тут таких будинків було чимало — вони закріплені за відповідальними працівниками. Не за людьми, а за посадами. Виглядали вони зовсім не розкішно — значно поступалися перед добротними особняками, що належали письменникам. Людям, а не посадам. І саме це викликало заздрощі в тих, хто відчував себе гвинтиком у державному механізмі, бо гвинтики час від часу замінювалися, це не становило жодної проблеми — і тоді в будинку серед бузкових кущів поселялась інша родина. Мирон Сидорович знав, як болісно переживали цю заміну ті, хто втрачав право на кімнату, кілька кімнат чи цілий будинок за оцим парканом, що для зовнішнього світу був