У череві дракона - Микола Данилович Руденко

відомий лише своїми воротами — перші ворота, другі ворота, треті ворота. Мабуть, Адам і Єва не так болісно переживали своє вигнання із раю, як переживає виселення із державної дачі якийсь розжалуваний заввід ділу або його заступник. І якщо він навчився терпіти образи, приниження та бюрократичну муштру, котра перевершує муштру військову, то можна сказати з певністю: серед канцелярських тернів, що страшніші від тернів лісових, його надихала надія потрапити за оцей паркан — туди, де можна самого Андрія Даниловича побачити в смугастій піжамі з садовим ножем у руках. Здавалось би, десь в Ірпені або в Боярці якийсь непримітний бухгалтер має значно кращий будинок (не кажучи вже про бузкові кущі й троянди), але ж він, отой будинок, не визначає сходинки в суспільній ієрархії, — і саме це, а не побутові блага, стояло в центрі людських пристрастей. Тут існували такі ж самі психологічні співвідношення, як поміж золотом звичайного годинника і золотом лауреатської медалі.

Міліціонер заглянув у посвідчення Гриви, іще раз сховався за хвірткою, але вже ненадовго, і з виглядом ангела, приставленого до райських воріт, пропустив машину Мирона Сидоровича туди, де бронзовотілі сосни, що також, здається, хизувалися власною престижністю, обступали дрібні будиночки і великі капітальні споруди, призначення яких Миронові Сидоровичу було відоме лише з розмов, там йому бувати не доводилось. А проте з палуби дніпровського пароплава видно саме оті споруди — здалеку, з Дніпра, вони справляють враження чогось величного й розкішного; будови своїми фасадами обернені до заплави, що ряхтить озерами й шелестить густим, вище пояса, барвистим різнотрав’ям.

Якось Мирон Сидорович зайшов саме сюди, на фасадний бік, і був вражений дивовижним несмаком архітектурних окрас: важкий фронтон підпирали опецькуваті колони, оформлені під мармур, — достоту ці палаци споруджував для можновладного феодала, що ніколи не виїздив із провінції, архітектор вісімнадцятого століття. Грива, проаналізувавши психологічні мотиви, що спричинилися до відродження псевдоримського стилю тоді, коли усюди в світі панували скло, алюміній, бетон, поринув у вельми невеселі роздуми. То були роздуми про бацили владолюбства, котрі вилазять на поверхню ще й отаким робом — через архітектурні надмірності або просто обивательський несмак.

Правду кажучи, Мирон Сидорович не дуже цікавився, яке призначення мали оті палаци, таж він тут бував інколи, і якось само собою стало звичним, що там містилися готель, ресторан, басейн для плавання тощо.

Вдома він застав лише Марію Капітонівну — вона сиділа за столом у великій кімнаті в килимах, з вазами, картинами відомих художників та квадратним каміном, що сяяв полірованим мармуром і ретельно начищеною бронзою. Оглядаючи будинок знадвору, не можна уявити ні цієї кімнати, ні її убрання — воно видалось Гриві несподівано пишним. Господиня, відсунувши карти, які вона розкладала на столі, підвелась і пішла назустріч гостеві. Шаровари турчанки, пантофлі з загнутими носками, біла пухова шаль на плечах надавали її постаті того домашнього затишку, який спонукає до простоти й щирості.

— Який же ви молодчина, що приїхали, — без удаваності мовила Марія Капітонівна голосом, що був колись мелодійним, а зараз нагадував звуки транзистора, в якому сіли батареї, — він іще звучить, але кожен звук спотворений браком енергії', лишилося щось деренчливе, скрипуче.

— Сідайте, будь ласка, — показала вона на стілець, що стояв за столом навпроти. — Я відпустила свою куховарку, у неї хтось там заміж виходить чи жениться. Андрій Данилович повів вашу благовірну підкріпитися в ресторан. Вони ось-ось повернуться. Звичайно, вам нецікаво марнувати час із старою бабою (в міміці щось схоже на кокетування), та якщо вже приїхали, то, мабуть, вам теж подітись нікуди. (Раптом похопилася). Що я кажу? Чому ж нікуди? Ви можете приєднатися до них. А в мене чомусь голова розболілася. Хочете по чарці?..

Не чекаючи відповіді, прошелестіла шовковими шароварами й зникла за дверима. Мирон Сидорович тим часом розглядав вітальню, яка водночас була також їдальнею. Зграбні чеські меблі такі ж самі, як і в Гриви, — це й не дивно, бо Мирослава придбала їх з тієї ж партії. Тому Мирон Сидорович не надав уваги ні диванові з темно-брунатною оббивкою, ні сервантові з дорогим посудом, йому впала в око бурштинового кольору скляна ваза невигадливої форми, щось на зразок зрізаного кавуна, але в ній так звабно грали променеві зайчики, що не можна було відірвати очей. Здавалося, ваза мала власну душу, яка поширювала золотаве сяйво — сяйво, котрого в земному світі побачити не можна, воно панує лише там, звідки Миронове «я» щойно повернулося. І саме отим своїм небуденним сяйвом вона лишалася в пам’яті — раз її побачивши, вже неможливо забути. Мирон Сидорович її пам’ятав — він розумів, що це річ не із серійного випуску. Але де ж він її бачив? Цього пригадати не міг, хоч майже не сумнівався, що то була авторська робота, як оті картини, що також мали неабияку вартість.

Марія Капітонівна повернулася з тацею, на якій стояла кришталева карафка, лежали бутерброди з ікрою та визирали з невеликого довгастого блюда квашені помідори — такі червоні й так добре збережені, наче їх щойно зірвали з куща.

Марія Капітонівна була худа, виснажена жінка — виснажена, звичайно, не фізичною працею, як це буває по селах, а чимось таким, про що можна лише здогадуватись. Смагляве обличчя вже побувало під тим різцем, котрий не дбає про закругленість форм — він ріже глибоко й нещадно, як леміш ріже ниву, прокладаючи незгладимі борозни. Їй було лише п’ятдесят років, але виглядала вона значно старшою — можна було подумати, що вона своїми турецькими пантофлями протоптує стежку у моріжку сімдесятої весни.

Коли Марія Капітонівна підвела очі на гостя, він помітив у її обличчі якесь пожвавлення і рвучке нетерпіння в рухах. Рука, тримаючи карафку, дрібно тремтіла. Наповнивши дві чарки горілкою, одну лишила біля себе, а другу поставила гостеві.

— Ну то що — за те, щоб передохли всі кішки, які на душі шкребуть? Чи, може, з вами такого не трапляється? Тоді вам можна позаздрити.

— Я за кермом, Маріє Капітонівно.

— Наш водій відвезе.

— А машина? Незручно тут її лишати.

— По-перше, жодної незручності немає. А по-друге, шофер може відвезти й на вашій машині.