День гніву - Юрій Косач

У бібліотеці, куди вранці залетіло ядро з шарпантини й першими вскочили Габачеві хлоп’ята, штурмуючи, Перебийніс спинився. Йому підсунули крісло, він простяг руку по книгу, одну, другу — вони розлетілись, як підбиті птиці, сяючи красними заставками; обдивився мальовила в золочених рамах, кахльову піч, де вже палило полум’я. Враз ця тиха мислільня сповнилась гудом важко озброєних людей.

— Вчений пан, — крикнув крогульчо генерал черні, шарпаючи лице кривим посміхом, тільки для себе, — холопами-бидлом лани орав, в саме серце йому вила!.. Холоп на його науку зі шкури ліз. Людолупи, goddam!.. Тому панству скоро кінець по всьому світі. Не до Вісли дійдемо, а за Віслу, подуванимо дувана[367] й над Рейном, чи не так, Габаче? Що тут на Подніпров’ї блиснуло, там, goddam, бухне пломенем… На сто міст, на тисячу замків зареве, про це призволу пана Хмельницького не спитаємо… Чи не так, Кошко?..

Здавив біль, коли розщібували наручні, скидали кольчугу. Гальшка-шляхтянка, виблідла, зі зливою золотого волосся, неуложеного, буйного, припала до його колін. Тихо поскимлювала, терлась лицем об запилений чобіт. А він сидів у сорочці, поплямленій кров’ю, колючі його очі тихесенько ясніли. Стерниста борідка припала пилом, як згаром, ще драпіжнішим, схожим на чорного злющого орла, видавався він із своїм глибоким шрамом через усе лице, від лівого ока, через ніс аж до виступаючої щелепи. Бліде чоло світилось.

— Шило-мотовило, — тонко писнув красень Габач, — попід небом ходило, з панами розмовляло, з князями говорило…

— Тую загадку знаємо, Габаче, — прогудів Сем Гошовець.

— То він не на загад, а на приклад, — погладив підборіддя полковник Кошка і блимнув єдиним оком, — наше — роксоланське шило — блискавиця, як реґіментар сказав: тисячу замків, сто міст засвітить, а з княжатами й панами як заговорить, то, брате мій, й не почухаються — просто чортові в пельку…

— Чорта боюсь, — зморщився Перебийніс і зайшовся димом (він пив табаку[368]) з люлечки, споглядав, як Віллібальд вовтузиться біля його рамені, а Гальшка дивилась йому в очі, — в цій війні чорт не бідний, як казали, хоч ми в Швабії його виганяли з біснуватих ланцюгами… Goddam… Єзуїти пишуть, що я чортові продався, як і Хмель. Про Хмеля не знаю, може, й чарований він, того не скаже… Він нікому нічого не скаже… А мені один авгсбуржець продав безоар[369] — знадіб’я проти пострілу, уколу й розтину…

— Пассавські цидули кращі, генерале, — сказав украдливо Халецький, — ми як були в Семигороді з Лісовським, то знахарі з Пассау мені продали: Євангеліє від св. Йоана, переписане на тонкому папірці, підложене під покрівець на олтарі, після прочитання трьох мес звинути в кульку, встромити в оріх, залити іспанським воском, оправити в золото й носити — не візьме тебе жодна куля…

— Не вір блахманству, — сказав Перебийніс, — твої знахарі з Пассау — шальвіри… Моя річ краща, — він розіп’яв сорочку й показав талісман, завішений на ланцюжку, — це благословенство від чорнокнижного Безоару для фландрського лицаря, казав авгзбуржець; був такий, що йому ніяк не могли зрубати голови, поки не відкадили від чарів: тут є вовче око, нитка зі шворки вішальника, перша панянська кров (Гальшка й дівки, що були в кімнаті, захихотіли)… Цап’яча борода, шафран і гіацинт, все обернене в гостію[370], а зверху написано кров’ю кажана: «Чорте, помагай мені, душу й тіло тобі даю»… Заплатив я тому пресучому синові п’ятнадцять золотих дукатів, але хіба кобилі під хвіст, goddam… Починай, математикусе… Не вірю в характер, як у Бога не вірю, так тепер і в чорта не вірю.

— Один гунцвот-шляхтюра, — почав Халецький, — видурив талісмана, в затягу бувши, від такого ж шальвіри. Заплатив щонеміра, а коли, розсерджений (бо його, бач, ранило в першій іграшці), розгорнув, то вичитав тільки теє: «Боронися, дурню»… От вам і весь талісман… Доктора Парацельзуса Зенекстон, як кажуть…

— На талісман не покладайся, — вирік Габач, — шабля-домаха — найлуччий талісман, не зрадить, як тая псяюха…

Медикус розрізав реґіментаревого рукава. На передпліччі зяяла рана, обкурена порохом. Стріляна, видно, зблизька.

— Починай, починай, вашмосте докторе, — заскулив Перебийніс, — я не маю часу…

Від гарячки він аж пашів, рам’я його спухло, добре, що не праве. Віллібальд з хлопчиком, а за ними дивилось все лицарське коло, щипали корпію, блискотіли ланцетами. Медикус стривожено сопів.

— Хто з вас вміє по-латині?.. — принципали озирнулись. Халецький і Красносельський, може, й уміли, та боялись признатись.

— Я.

З-за Вовгуриної сутулої спини (він стояв біля Бреуса-другого) виступило хлоп’я. Перебийніс впер у нього очі, що враз обважніли, налились оливом.

— Ти? А як тебе звати?

— Кириком.

Пахоля вже стояло перед ним, затиснене в панцер, здертий на трупові, з пістолями за поясом.

— Це з тих, — пояснив ліниво Габач, — що з Вовгурою прийшли.

— Хвацько палить з пістоля, — казав Вовгура, — трьох шляхтюр звалило…

Кирик не потупив очей.

— Якої ж ти віри будеш?..

— Благочестивої, грецької.

Реґіментар засміявся.

— У нас тієї віри не питають, дурню. Чи двома, чи трьома пальцями хрестишся, чи в чорта, чи в Мугамеда віриш — твоя річ. Панський ти чи серм’яжний?..

— Безрідний.

І Кирик добув з-за пазухи невеличкий дерев’яний хрестик. Перебийніс придивився, прищулив очі. Той знак знав.

— Хто тобі його дав?

— Той, хто мені більше вірив, як ти, реґіментарю…

— Меткий ти… А латини де навчився? Не в єзуїтів?..

— Все одно де, — сказав Кирик, — аби вмів, реґіментарю.

Перебийніс ще раз озирнув його, посміхнувсь, хитнув головою. Показав на книги — щоб узяв котру-небудь, скраю. Кирикові присвітили лучиною. Принципали переминали ноги, брязкотіли шаблями.

— Читай, — крикнув Перебийніс, — що заочиш — читай! Я все розумію. А ти ріж, goddam…

Кошка тримав миску з водою, хлоп’я підставило другу — на кров. Віллібальд Кролль почмихував носом, метушився, як хом’ячок, висовував з худих плечей лису підсліпувату голівку.

Neu sinas Medos

equitare insultos… —

читав Кирик.

— Читай, — скрипнув Перебийніс, — чого став?..

Віллібальд різнув йому синє рам’я ще глибше, куля-бо сиділа далеко…

…te duce Caesar[371]!..

Живиця сочилась з лучин, Гальшка скимлила, цупко обхопивши Перебийносові коліна, математикус сопів. Кирик читав, дзвінко скандуючи, ловив віддих на цезурах. Перебийніс зчорнів, його ліва рука драпіжно вп’ялась у гебан поруччя, очі вийшли наверх, на чолі проступав піт.

А в замочку й на подвір’ї стояв гуд. Війська йшли й отаборювались. Гошовець навшпиньках побіг, щоб стихли хоч тут, у кімнатах. Там гримотіли, перегукувались, рубали дерево. І за хвилину стихли й