Безмірна залежність - Лола Астра
— Отже, у грудні?
— Бажано. Ми можемо разом зустріти Новий рік, — сказала я, сама не вірячи в реальність своїх ідей.
— У двадцятих числах грудня я їду в Тюмень. Зустрічатиму Новий рік з батьками, я цього вже багато років не робив.
— Ну, це святе, — я посміхнулася.
— А як щодо початку грудня? Перша половина?
Питання Іллі мене здивували: невже він справді мене про це запитував? Я знала, що він несерйозно, але вирішила підіграти.
— Ти можеш приїхати будь-якого дня, я візьму відпустку.
— Я не зможу приїхати, я відвідую курси німецької мови, я заплатив за них двісті євро.
— Але ж я казала, що мені страшно їхати, — почала я із сумом. Нічого не змінилося, я як завжди танцювала під його дудку, грала за його правилами.
— Мила, ця поїздка для тебе буде дуже корисною: ти побуваєш в Європі, зустрінешся зі мною, відмінно проведеш час. Що ти там у себе в місті не бачила?
— Так, але ти чоловік. Я так хотіла, щоб ти першим зробив крок.
— Стривай, ти так красиво кажеш про любов, пишеш такі довгі листи, але при цьому готова відмовитися від зустрічі тільки тому, що я не зможу приїхати першим?
Це звучало переконливо, я мовчала, а Ілля продовжив:
— Це трохи дивно, тобі не здається, виявляти таку впертість в питанні кохання. Ми з тобою обоє красиво говоримо, ти звинувачуєш мене в тому, що я нічого не роблю, але ж і ти не хочеш нічого робити. Чим ти тоді краща за мене?
Я замислилася над цими словами. Здається, Ілля дійсно мав рацію. Я готова була відмовитися від зустрічі з ним лише через якусь гордість?
— Добре, милий, я приїду, — сказала я, — точно приїду. Я зможу вирватися днів на п'ять на початку грудня, до 10 числа. Безумовно, зможу. Але! Як ми й обговорювали в жовтні, якщо я їду до тебе, то ти купуєш квитки. Коли приїдеш ти, квитки придбаю я. При зустрічі віддаємо одне одному частину вартості. Це потрібно для рівноцінного обміну: не тільки я, але і ти повинен вкласти зусилля в нашу зустріч.
— Без проблем, дитинко, я, навпаки, дуже радий, що сьогодні ми, нарешті, по-справжньому почали планувати нашу зустріч, — Ілля дійсно виглядав задоволеним, — тоді після вихідних я піду до своєї подружки Маші з турагенції, яка завжди мені квитки купує, і про все дізнаюся.
Я посміхалася. Було приємно, зворушливо, але і страшно: тепер Ілля міг запросто злякатися і зникнути, я надто добре його знала.
— Я хочу ще про щось запитати, — почав Ілля, — що вчора трапилося?
— Що ти маєш на увазі?
— Коли я попросив тебе показати груди. В чому проблема? Ми ніби як разом. Я навіть не просив фото, а просто показати. Знову-таки, ти так легко пишеш про кохання, і з такою тяжкістю його демонструєш.
— Просто мені складно це робити після того, що сталося влітку.
— Влітку ми з тобою немов з ланцюга зірвалися, згоден. Ми майже не спілкувалися, бо коли чули одне одного, одразу збуджувалися. Але зараз все інакше, ми з’ясували всі наші непорозуміння, ми плануємо зустріч, а ти знову стала стриманою.
— Я тебе почула, — відповіла я, розуміючи, що слова Іллі необхідно обміркувати.
— Це добре, — Ілля посміхнувся, — пам'ятай, що ти можеш робити все, що тобі завгодно. Захочеш поговорити про високі матерії, пишеш про це, захочеш сексу, просто кажеш. І все. Не потрібно намагатися контролювати свої емоції, багато думати. Просто роби так, як хочеш.
«Ох, Ілля, якби ти завжди був на зв'язку, так і було б», — подумала я про себе, але чомусь не наважилася сказати вголос.
Ми довго ще говорили. Нам було добре, ми любили одне одного. А коли прощалися, до мене повернувся страх — Ілля міг тепер зникнути назавжди. Але з іншого боку, його можна було зрозуміти — це був важливий крок, на який повинні були наважитися ми обоє. Мені теж необхідно було все добре обміркувати. Попереду були вихідні, а це означало, що я залишуся зі своїми страхами на самоті.
У суботу Ілля мені не писав і не телефонував. Це було передбачувано, тож я не засмутилася, адже сама весь час розмірковувала про те, чи потрібно мені все це. Були сльози, особливо, коли я розповіла про можливу зустріч мамі. Вона злякалась.
— Ти хочеш стати однією з багатьох? — запитала вона, намагаючись повернути мені здоровий глузд, але замість цього отримала зворотну реакцію — я прийняла рішення:
— Так, мамо, хочу. І якщо він дійсно купить мені квитки, то я поїду до нього.
У неділю Ілля теж мовчав, а я починала панікувати, адже вже вирішила їхати. Я не могла йому про це написати, не хотіла нав'язуватися, тиснути, просити, а потім плакати, кричати, ображатися, вибачатися. Я повинна була бути готовою до того, що Ілля знову все зведе до жарту і зустрічі не буде. Насправді це було дуже очікувано. Проте я плакала і боялася, що все закінчиться. Невже тепер він зникне? І чи варто мені самій звести все до жарту, аби тільки його не втрачати?
Понеділок був вже нестерпний. Ця тяжкість у грудях просто вбивала. Аби її позбутися, хотілося написати йому, зателефонувати, почути, все обговорити і вирішити. Але з Іллею це було неможливо — він у більшості випадків не відповідав мені одразу.
Після обіду я все ж таки не витримала і написала йому, вирішивши звести все до жарту:
«Запитала на роботі — мені не дадуть відпустку».
Частково це було правдою через реорганізацію, яка відбувалася на підприємстві, але я могла взяти відпустку за свій рахунок, це не було проблемою. Проблема була лише одна — Ілля не хотів цієї зустрічі. Минав час, моє повідомлення не було прочитано, Іллі не було в мережі,
