Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

Коли ж рано-вранці війська завдяки зраднику увірвались до міста, відібрана група відразу ж кинулась до палацу генерального судді. Шукали його дочку. До сходу сонця все в палаці перевернули, але ні Мотрони, коханки Мазепи, ні її матері там не знайшли. За винятком кількох слуг, яких покололи багнетами.

Так і доповіли Меншикову.

– Шукати, шукати й шукати! – розлютився князь. – Ще і ще шукати. Весь Батурин переверніть, а Мотрону знайдіть. Хоч живу, хоч мертву – наказ його царської величності!

Знову і знову вояки все перерили в палаці генерального судді, обнишпорили чи не все місто – Мотрона як у воду канула. Стало ясно: план царя не буде виконаний. Мотрона Кочубей, очевидно, перед захопленням Батурина встигла з нього вислизнути.

«Т-туди, т-твою!.. – вилаявся Меншиков. – Що я доповім цареві?»

Доповів:

– Прудкий гетьман, – як завжди, коли Петро І впадав у лють, він чмихав і гострі вусики його пересмикувалися. – Сам драла дав і кохану з собою прихопив… Жаль, жаль…

Меншиков полегшено перевів подих – пронесло.

– Князь, – повернувся до нього Петро І. – Готуй талери, – реготнув. – Мішок. Думаю, тисяч так… так із триста. Спробуємо купити гетьмана в турків. Клюнуть на мішок талерів. На дідька їм здався якийсь там Мазепа – талери дорожчі… Князь, – вусики знову засмикалися, – шли своїх людей у Бендери до турецького муфтія і пропонуйте йому добру ціну за Мазепу. Не торгуйтесь – Мазепа мені, – реготнув, – дорожчий.

– Не думав я, що цар мене так високо цінує, – тільки й мовив Мазепа, коли дізнався, за яку ціну Петро І хотів викупити його у турків, – 300 тисяч талярів! Нічогенька ціна. Цікаво, що скажуть турки?

І коли муфтій відмовився видати Мазепу, Петро І дав команду, пирхаючи та пересмикуючи вусиками:

– Не вдалося нам скарати на горло Мазепу, карай, князю, Батурин. Все одно йому не стояти – навіть якби Мазепа і здався. Не щадіть ні старого, ні малого. А потім все віддати вогню… Хай руїни заростають бур’янами. В моїй імперії такого міста, як Батурин, більше не повинно бути! Коли столиця Мазепи буде знищена, прориємо канали від Сейму і затопимо водою й місце, де він колись стояв…

Гнат Хоткевич у розділі «Іван Мазепа» з книги «Гетьмани України» (Київ, 1991):

«…А Меншикова цар послав на Батурин. Та навряд би взяв Меншиков місто: козаки відбивалися, як льви. Кидав і кидав Меншиков московські війська на стіни Батурина, рови усі трупом укрив, а толку нема. Не сила московська була подолати козацтво. І Меншиков уже був відступив від города, перейшов навіть річку і хотів уже, переночувавши, іти назад, але найшовся зрадник і тут, сотник прилуцького полку Ніс – пом’янемо ж щиро його ім’я. Він послав уночі свого прибічника Соломаху доганяти Меншикова та сказати йому, що в Батурин можна увійти перед світом, коли козаки будуть спати, потайним ходом. Меншиков так і зробив: увійшов до міста і напав на сонних козаків. «Рубилъ ихъ и кололъ без всякой пощады, выднейшихъ изъ нихъ перевязалъ на крюкъ».

Упоравшися з козаками, почав бити всіх, хто тільки був у місті: «Выбилъ всекхъ до единого, не щадя ни пола ни возраста ни самыхъ ссущихъ младенцевъ». Військо московське палило й грабувало місто, а Меншиков з катами вішав і мучив усіх. «Самая обыкновенная казнь была живыхъ четвертовать (себто відрубати праву руку, потім ліву ногу, потім ліву руку, праву ногу) и на колъ сажать, а дальше выдуманы новые роды мученія самое воображене въ ужасъ приводящіє…» О, Москва на катування завжди була великим майстром! Але сеї батуринської різанини не забудемо ми Москві до Страшного суду. І на тім суді відшукаємо ми Меншикова з царем Петром та поставимо перед ними усіх замучених батуринців.

І всі літописці тих часів пишуть одними тонами – жаху й огиди. «Люди все мечу преданы какъ въ крепости, такъ и въ предместьи безъ остатку, не щадя ниже младенцевъ, ни только старыхъ» (Риґельман). «Перебили й старих і малих, решту жінок позабирали. Все розграбили» (Адлерфельд).

«Всі жителі перерізані – се звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина» (Фріксель). «При взятіи онаго города много невинныхъ людей погибло, а при томъ и церквы Божіи самими единоверными по ярости войска не были ощажены и оставлены впусте» (невідомий літописець).

«Весь городъ, церкви, присудственные места съ ихъ архивами, арсеналы и магазейны съ запасами со всехъ сторонъ зажжены и превращены въ попелъ. Тела избіенныхъ христіанъ і младенцевъ брошены на улицахъ и стогнахъ града – «и не без погребаний их»: Меншиковъ бросилъ ихъ на сьеденіе птицамъ небеснымъ, а самъ обремененный безсчетными богатствами и сокровищами городскими, удалился отъ города и, проходя окрестности городскія, жегъ и разорялъ все ему встречавшееся, обращая жилища народныя в пустыню».

«Равной участи подвержена была большая часть Малоросіи. Разъезжавшія по ней партіи воинства царского сожигали и грабили все селенія безъ изъятія. Малороссія долго тогда курилась после пожиравшаго ее пламени».

А шведи йшли зовсім інакше Україною, ніж Москва. «Вступленіе шведовъ въ Малороссію ни мало не похоже было на шествіе непріятельское и ничего оно въ себе враждебного не имело, а проходили они селенія обывательскія и пашни ихъ, как друзья, не касаясь ничьей собственности. Ничего у обывателей не вымогали, но покупали добровольнымъ торгомъ и за наличные деньги. Каждый шведъ выученъ былъ отъ начальства своего говорить по-русски сіи слова къ народу: «Не бійтеся: ми ваші, а ви наші».

А сам Карл розіслав всюди такий універсал:

«Переслідуючи лихого свого ворога царя Московського, що почав воювати нашу Швецію без усякої причини, а тільки по самій злості своїй та гордості, я ввійшов у землю козацьку, але не для завоювання її або ради її багацтв, а тільки для того, щоб вернути українцям давні їх права і свободи, за що й предки мої, королі шведські проти Польщі завжди вступалися. Бо я знаю й сам і від гетьмана Мазепи, що цар Московський, яко ворог непримиримий усім народам у світі, бажав би всі їх покорити під себе, зробивши і з українців своїх рабів, відобравши і знищивши всі ваші права і свободи, колись торжественно договорами й трактатами затверджені. Цар безстидно забув звичайну навіть вдячність, бо хто ж спас Московію, доведену самозванцями та непорядками до знищення?

Тільки ви. Бо всьому