Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
«…А народ увесь даже до ссущих віколол и вірубал…»
(Сумна повість про зраду)
Жив-був колись Білецький-Носенко, Павло Павлович – український письменник і педагог (1774–1856). Крім усього, писав і байки. Сьогодні малознаний – лише в історії українського гумору згадується як поет, вельми скромний. Рівня Котляревського, Гребінки, Гулака-Артемовського чи Квітки-Основ’яненка не сягнув.
У біографії поета-байкаря є один вельми промовистий факт, що його наводить упорядник збірки Білецького-Носенка «Поезії» (К., 1973):
«Народився Павло Павлович Білецький-Носенко 16 серпня (за старим ст.) 1774 р. у м. Прилуках колишньої Полтавської губернії у дворянській родині, що походила з давнього козацько-старшинського роду. Його далекий предок (увага! – В. Ч.) – Іван Нос брав участь у визвольній боротьбі, очолюваній Богданом Хмельницьким, пізніше відзначився у війні зі шведами і був нагороджений Петром I…»
Так-так, сумнозвісний Іван Нос (пізніше – Ніс), «нагороджений Петром I», один з найбільших зрадників України, який стільки завдав горя рідному краю і стільки пролив невинної крові, стільки душ своїх земляків погубив, аби бути нагородженим Петром I…
Залишаючи Батурин, гетьман доручив командувати обороною столиці трьом старшинам: сердюцькому полковнику Дмитрові Чечелю (старший по обороні), осавулові Генеральної артилерії Фрідріхові Кеніґсеку і батуринському сотникові Дмитру Нестеренкові. Під їхнім верховенством у місті перебували чотири сердюцькі полки та частини Лубенського, Миргородського та Прилуцького козацьких полків – сила для оборони достатня, якщо ще врахувати потужні оборонні стіни і чималі запаси харчів, зброї та пороху.
Війська Меншикова і Голіцина, які підійшли до Батурина, налічували 10 тисяч солдатів. Потужної артилерії, щоб зруйнувати оборонні мури чи хоча б зробити у них пролом, нападники не мали.
Мазепа був спокійний за свою столицю – московити її не візьмуть, скільки б не слав їм цар Петро грізних наказів… Це розумів і Меншиков, тож вирішив для початку напустити страху на захисників. Мовляв, або здавайтесь, або буде вам хана, а тоді вже від нас пощади не чекайте. Помилувані будуть лише ті, хто, не чинячи опору, складе зброю і здасться на милість переможців. Ті ж, хто спробує чинити опір, будуть розіп’яті на мурах фортеці.
З наказом Чечелеві – негайно впустити московське військо до Батурина – Меншиков послав до міста сотника Маркевича.
З білою ганчіркою на палиці він підійшов до мурів і закричав:
– Ей, ви, хахли-малороси, виходьте слухати царев указ!
До нього ніхто не вийшов, але самого сотника з палицею і білою ганчіркою – холошею від солдатських кальсонів, – до фортеці впустили.
Козаки з цікавістю і дещо насмішкувато розглядали сотника з холошею від кальсонів на палиці. Сам сотник ловив дрижаків, але для виду бадьорився і гонорово кричав:
– Відчиняйте ворота, бо інакше вам буде амба!..
– Можемо і здатися, – пахкнув димом люльки Чечель, – але тільки тоді, коли одержимо про це наказ від гетьмана. А ваш цар нам, звиняйте, до одного місця! – І ляснув себе по тильній частині нижче пояса.
Козаки дружно сміялися…
Тим часом човном по річці Сейм приплив князь Дмитро Голіцин і теж прислав свого посланця з таким самим наказом: негайно впустити до Батурина і його військо.
Чечіль і йому відповів тими ж словами: без наказу гетьмана Мазепи нікого вони до міста не впустять і здаватися не будуть. А хочеться вам штурмувати Батурин – штурмуйте, побачимо, що з того вийде.
Та ось на оборонні мури густо висипали козаки, кепкували з москалів, стріляли з рушниць – Чечель теж, стоячи на мурах, незворушливо смоктав свою люлечку, пахкаючи голубим димком…
Меншиков і Голіцин, бачачи таке, віддали накази штурмувати фортецю.
Москалі з криком «ура-ура» кинулися на штурм, але їхню біганину легко відбили козаки з мурів. І раз і вдруге. Під мурами вже лежало чимало вояків, ще більше їх конало у рову.
Так і день згас. Понісши чималі втрати, Меншиков велів відступити, вже у вечірніх присмерках повернувся до Сейму, переправився на протилежний берег і лише там, відчувши себе в безпеці, велів зупинитися на ночівлю. Та заодно чекати підмоги – з власними силами іти в лоб на мури Батурина він уже не хотів. І тут…
І тут, переправившись через Сейм, у його табір, вже як добре споночіло, дістався перебіжчик з Батурина…
«Предатель, – задоволено потер руки Меншиков. – Как продаст своих, город я возьму…»
Прибулий – після того, як його обшукали й добре обмацали, – назвався Соломахою і заявив, що прибув він від сотника Носа…
«Гм, – повторив Меншиков. – Сотник Hoc? Кто таков? И что ему нужно?»
Вранці 1 листопада батуринці почали обстрілювати російські війська з потужних гармат, що були викочені на оборонні мури, а вночі, коли штурмуючі вже вирішили облишити свою марну затію, до Меншикова і перебіг посланець від обозного Прилуцького полку Івана Носа…
Зрада так само властива військовикам, як і мужність, звага й героїзм. І якщо останні й беруть міста, то зрада теж їх бере, часом швидше, як мужність та героїзм. Вона як хробак, раз поселившись в нутрі військовика, швидко виточить з нього все, залишивши лише видиму оболонку чи – шкаралупу. Такою шкаралупою, спустошеною ляком, і був прилуцький обозний Іван Нос, якого доля, на біду батуринців, кинула захищати гетьманську столицю. Досить було йому поспостерігати з мурів, як москалі лава за лавою кидаються на штурм міста (у нього все хололо всередині, а душа миттєво опинилася в п’ятках), як він завагався, чи й далі йому обороняти місто, а чи краще здатися – тих, хто підніме руки, не карають, а милують…
Іван Нос запанікував уже відкрито. Разом з товмачем Стефаном Зертисом, другом-приятелем своїм, Нос почав метушитися серед козаків, всюди вигукуючи: «Погибнемо!.. Погибнемо, аки москалі увірвуться в місто!..»
І ще почав заявляти (товмач Стефан Зертис йому піддакував): вони не бажають лізти на рожен і протистояти москалям, щоби їх потім назвали – але вже мертвими – героями, а бажають вони впустити корпус Меншикова до Батурина. Хочуть побувати в місті, хай побудуть – місця вистачить усім. А гинути нізащо він, Іван Нос, не бажає…
Старший по обороні Дмитро Чечель, почувши такі вигуки, велів схопити панікера і боягуза, недостойних козацького звання, і прикувати їх на ніч до гармати, а вранці, мовляв, панікерами займеться суд…
І замість того, аби панікера без зайвої тяганини поставити до стінки – час-бо воєнний, панькатись немає коли, – Чечель вирішив, що буде так, як вирішить суд. Демократом був чи що?
Панікера Носа
