Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

Зрозуміло було, що козацький суд честі засудить обозного Носа і товмача Зертиса до страти – як панікерів та боягузів, котрі закликають здатися ворогам. Для порятунку в Носа була всього лише одна ніч.

І Нос вирішив діяти… Правда, він все ж сподівався, що москалі захоплять місто і звільнять його як героя, але коли нападники, переконавшись у марноті своїх намірів, почали відходити від Батурина, Нос, ще дужче запанікувавши, вирішив діяти…

Далі зішлемося на «Історію русів», як на свідчення з перших уст.

Іван Нос «вислав уночі з міста (навіть прикутий до гармати, він мав, як нині кажуть, оперативний простір. – В. Ч.) старшину свого на прізвище Соломаха, звелів йому наздогнати Меншикова на поході (той спішно відходив. – В. Ч.) і сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною (себто Носом. – В. Ч.) місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам полковник сидітиме на гарматі закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його (загалом невеликий загін. – В. Ч.) лежатиме ницьма біля валу: се буде знак, або гасло, щоб милувати тих зрадників під час загального вигублювання мешканців».

Знаючи, що як тільки москалі увірвуться до міста, буде «вигублювання» його мешканців, зрадник навіть на це пішов: аби ціною тисяч інших життів урятувати своє – маленьке і мізерне.

І це йому вдалося. Зрадникам часто вдається те, що не завжди вдається й героям.

За наводкою Івана Носа москалі під ранок, коли сон поморив захисників на мурах та у фортеці куняла навіть варта, увійшли через потаємний хід – про нього добре знав зрадник, – аж до середини площі – люди Носа відчинили для них потужні двері, що загороджували той потаємний підземний хід, і заходилися колоти й різати всіх, хто потрапляв їм під руки…

Ось тоді й згадали батуринську – чи чия вона? – бабу… Оту, зловісну, ніби відьму чи якусь чарівницю, що якось із півроку тому до Батурина, хтозна-звідки взявшись, приперлася, ніким не кликана, не звана босоркиня. Та й почала тоді люд православний лякати, біду віщувати, лихо накликати.

– Спасайтеся, люди, спасайтесь, православні, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Жиє серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить в дім ваш гада. І гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, зовні чоловік як чоловік, а всередині нечисть. Не дайте йому вас погубити!

Не інакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навіщувала вона три короби лиха. У батуринців тоді й волосся сторч стало на голові. Кинулись до неї: який чоловік? Де він?… A баба й щезла. Довго батуринці гадали, хто вона, мара якась? А з часом і забули про неї, інші клопоти на часі стали. А шкода. Віщування її лихе збулося.

Той, хто жив у домі їхньому і мовби ж був своїм, темної ночі впустив у дім їхній спільний, у Батурин, гада, а той гад усіх і пожер, а дім спопелив і в руїни його перетворив…

«Стережіться, люди, – кричала тоді баба. – Не дайте тому лиходію вас погубити!..»

Та що тепер, як місто горить, а люди трупами лежать повсюдно.

І почалася різня. Усіх захисників його і мирне населення, включно з жінками й дітьми було вирізано. Як писатиме тоді «Газет де Франс», «усі мешканці Батурина, незважаючи ні на вік, ні на стать, вирізані, завдяки нелюдським звичаям москалів. Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Кривава різанина, вчинена московитами над беззахисним населенням Батурина, жахнула й паралізувала Україну – спротиву вже не було.

…Як Батурин славний —

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

І далі дівчина, якої вже тоді не було серед живих, вціліла лише її душа – символ України незнищенної, – співає-плаче:

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних… Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Це з містерії Тараса Шевченка «Великий льох», написаної у 1845 році.

Через 137 років написана містерія після тих кривавих подій у Батурині, а й тоді ще болючою раною ятрили її рядки душу, ятрять душу вони й нині, ятритимуть і завтра-позавтра, бо ніколи, поки й світ білий стоїть, не заживе та рана…

Більшість істориків вважає трагедію Батурина першою з цілої серії актів геноциду, вчинених Москвою проти українського народу. І далі Віктор Вечерський, автор праці «Гетьманські столиці України», зазначає, що «незвичайну дикість батуринської різанини, навіть з огляду на жорстокі воєнні звичаї, що панували в Європі на початку ХVIII століття, відзначали всі іноземці – сучасники тих подій. І ця незвичайність полягала в поголовному винищенні всіх – і правих, і винуватих, і військових, і мирних мешканців, включно зі священиками, ченцями, жінками й дітьми.

Дослідники по-різному оцінюють кількість жертв. Ми вважаємо найбільш вірогідними підрахунки, зроблені відомим українським істориком Сергієм Павленком, котрий кілька десятиріч досліджує батуринську і мазепинську тематику.

Отже, в Батурині тоді загинуло 6–7,5 тисяч мирних мешканців і 5–6,5 тисяч козаків, що дає загальну кількість від 11 до 14 тисяч жертв.

Після захоплення Батурина й винищення всіх мешканців, місто перед відступом московського війська за наказом Меншикова було підпалено.

Пожежа, яка вщент знищила гетьманську столицю, була настільки сильною, що цегла в руїнах мурованих будівель оплавилася й перетворилася на скловидну масу. Одночасно спалені всі прилеглі села і хутори, 30 млинів на Сеймі й навіть Крупицько-Батуринський монастир…»

Оце був зрадник!

Оце була зрада!

Зрада віку!

Століття!

І Петро Велікій щедро нагородив зрадника. Дав йому маєток, звання і посаду полковника. Ще й проголосив його героєм – за «его к нам, великому государю, к нашему царскому величеству верные усерднорадетельные службы…»

Івану Мазепі така зрада і не снилася, але…

Замість Носа зрадником Петро Велікій оголосив його, а не «полковника Носа» – не просто зрадника, а зрадника віку.

Зрада Носа документально засвідчена в царській жалуваній грамоті на «чин полковничий» від 14 листопада 1708 року:

«Наше царское величество пожаловали Прилуцкому полку наказного полковника Ивана Носа за его к нам, великому государю,