Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

— Командире, та я ж лише по потребі, — Ягин спробував торкнутися свідомості охоронця дихальним гіпнозом[127], але енергетичний фронт громовиці вже відчутно протидіяв його здатностям. «Мені ще вчитися й вчитися», — сумно констатував той, хто колись був тлуком зі смішним прізвищем.

— Туалет для відвідувачів надворі, — сказав охоронець, поправляючи ремінь з кобурою.

— Там сильний дощ.

— Ну, тоді пройдіть до службового, он туди, — змилосердився страж музею. — Але заплатіть за вхід.

Ягин дав здирникові дрібну купюру, пройшов анфіладу кімнат із копіями археологічних знахідок і підсвіченими стендами. У темному закапелку він знайшов службовий туалет. Коли він вже виходив із вбиральні, обтрушуючи мокрі руки, щось продзижчало над його вухом. Він вловив рух темної цятки і, придивившись уважніше, побачив здоровенного чорного жука, який затягував під надкрилля прозорі мембрани крил. Жук зачепився за нерівний шов між плитками на стіні туалету. Ягин нахилився — він ніколи не бачив таких велетенських жуків. Раптом йому здалося, що жук збільшується у розмірах. За мить чорна блискуча спина жука затулила весь світ. Вона була як гора. Він бачив найменші риски і горбики на цій чорній горі. Сильний біль опоясав поперек Ягина, він обома руками сперся на стіну, перечекав, поки спазм відпустить м'язи, і подумки покликав Жрицю.

Тиша. Ні голосів, ні звуків. Енергетичний фронт розсік усі ментальні канали комунікації. Тиша з тиш. Мегатиша. Тільки жук почав чимось клацати, а в умивальник падали краплі води. Зі стогоном Ягин випростався і, зусиллям волі долаючи пекучий біль у підребер'ї, швидкими кроками рушив до виходу з музею. В акваріумі квиткової каси спав охоронець. Спав міцно. Хтось виявився кращим майстром гіпнозу.

На терасі не було жодної живої душі. Ані Севти, ані екскурсантів. Дощ періщив на повну силу. Сіра стіна води оточила будівлю музею.

«Севта-Тара!» — беззвучно покликав він, уже відчуваючи смертельну порожнечу, яка оселилася під його серцем. Порожнеча і біль не ворогували між собою, а завойовували його тіло, просуваючись по нервових каналах двома незалежними бригадами.

Десь поряд ударила блискавка, остаточно руйнуючи його спроби побачити Жрицю. Він вибіг з-під навісу й одразу — за лічені секунди — вимок до спіднього. Йому здалося, що у найближчих кущах блиснуло щось нетутешнє. Він підбіг до тих кущів, але побачив за ними лише пляшки з-під пива. Від кущів до виходу прямувала вузька липова алея. Ягин пробіг нею, розбризкуючи калюжі, обдивився асфальтовану парковку біля входу, дерева і кущі за парковкою. Севти ніде не було видно. Екскурсія теж ніби випарувалася. На парковці стояв лише зелений УАЗ без водія. Кіоск, де продавали книжки і буклети про Кам'яну Могилу, виявився зачиненим. Ще одна блискавка вдарила десь поряд.

Ягин повернувся до музею, обійшов будівлю, оглянув гаражі, трансформаторну, майстерні та галявину зі скіфськими і половецькими бабами. Мокрі боввани безжурно дивилися на його відчай. Задрижений і зболений, він знову зайшов до музейного приміщення, проминув сплячого охоронця й оглянув експозиційні кімнати. Севту він знайшов у третій. Вона лежала на підлозі за довгою вітриною, в котрій спочивало ікло велетенського мамонта. Шия Жриці була химерно вивернута, осклілі очі дивилися на вертикальний стенд, де художник коричневою сангіною намалював стоянку первісних людей. Серед троглодитів і мумачих кісток[128] він зобразив жінку з лупатими очима, разюче схожу на Праматір Йіму.

«Йохані мамонти… — до голови Ягина, як часто буває у таких випадках, забігла найдурніша з принагідних думок. — Мамонти — вони ж теж слони, тільки волохаті…»

Ягин опустився на коліна перед трупом. Дощова вода з його волосся зволожила воскове обличчя колишньої «ляльки». Він стояв на колінах вже хвилини зо три, коли біль вдарив його у нервовий вузол, розташований над другою чакрою. Ніби безжальні щелепи шамарая прокусили хребет; Ягин осів на правий бік. І тільки тепер побачив зменшену копію Жезла Сили — статуетку Золотої Карни, яку кати поставили за кілька сантиметрів від розметаного по підлозі волосся відступниці.

Коммодор Деспер'є у супроводі двох Паладинів зайшов до кабіни ліфта. Вона швидко рушила вниз, проминула кілька підземних поверхів лондонської резиденції Ордену і зупинилася на передостанньому рівні, де знаходилася Крипта — середньовічне святилище, споруджене в міських катакомбах за наказом сорок четвертого Коммодора Вільгельма Гавзеліуса.

Деспер'є неквапно пройшов Коридором Сутінкових Лордів, який прикрашали старовинні кам'яні статуї видатних лицарів і самого Гавзеліуса. Погляд Коммодора на мить затримався на одній зі статуй. Вона зображала Маргадака — видатного Майстра Зброї і сьомого носія свідомості Дракона, який жив у сімнадцятому столітті й ціною власної плоті знищив лиходійний ковен Курана. Гранітний Маргадак стояв у грізній позі, напіввитягнувши з піхов меча.

Один із Паладинів цифровою карткою відімкнув двері Крипти. Лицарі зі знаками пошани проминули вівтарі й гробниці розкішної високої Панцирної зали, прокрокували надмогильними плитами каплиці Constellation[129], і сходами зійшли на останній рівень святилища, до Забороненої кімнати. Вона була низькою і просторою. Її стелю підтримували прямокутні колони, а стіна з товстого скла ділила кімнату на дві нерівні, частини. За склом, на великому мармуровому столі, лежали оголені тіла молодого чоловіка і дівчини. Над ними схилився Майстер Буття. Його помічники чаклували навколо складних пристроїв, побудованих з металу кольору темної бронзи. У світлі галогенових ламп тіла на столі здавалися намащеними жиром.

— Це ж уперше ми повертаємо двох одночасно? — спитав Коммодор в того Паладина, який відчинив двері Крипти.

— Вперше за багато століть, Владико, — підтвердив лицар. — Майстер Буття подолав значні перешкоди задля виконання вимоги Дракона. Великий Дух зазначив у кількох видіннях, що тіло для його супутниці має бути досконалим за формою, незайманим і з рудим волоссям.

— Тут, у Британії, чимало рудих дівок, — зауважив Коммодор. Зауваження було недоречним і навіть не вельми коректним, але жодна зморшка