У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Признавшись Апьбертині у вигаданому почутті до Андре та в байдужості до самої Альбертини, я, щоб видатися цілком щирим і органічним, запевнив її мимохідь, нібито з гречности, що не треба цю байдужість сприймати надто дослівно, і вже міг нарешті, не побоюючись, що Альбертина здогадається про моє кохання, говорити з нею таким ніжним голосом, яким не говорив дав-но, — голосом, що здався мені самому чарівливим. Я наче пестив мою повірницю; коли я згадував їй про її приятельку, ту, яку кохав, сльози бриніли на моїх очах. Але, переходячи до суті справи, я сказав Альбертині, що вона ж бо знає, що таке кохання, що таке любовні підозри й муки, і що, може, їй, як давньому моєму приятелеві, залежатиме на тім, щоб покласти край гризотам, яких вона завдає мені не прямо, бо я її не кохаю (нагадом про це я в жодному разі не збираюся їй дошкулити), а непрямо, ранячи моє почуття до Андре. Тут я зупинився, щоб показати Альбертині на великого самітного прудкого птаха, він летів далеко від нас над берегом, усіяним, буцімто клаптиками червоного паперу, відсвітами вечорового сонця і нітрохи не сповільнював свого лету, нічим не відвертався, не збочував зі своєї путі, немов гонець, посланий кудись далеко з пильною й важливою вісточкою. «От він принаймні мчить просто до мети!» — тоном докору сказала мені Альбертина. «Ви кажете так тому, бо не знаєте, що я хотів би вам сказати. Але це така важка річ, що я волію замовкнути; я певен, що розгніваю вас, і це призведе лише до того, що з коханою дівчиною я вже не буду щасливий, а в вашій особі втрачу доброго приятеля». — «Присягаюся, що не гніватимусь». Вона мала таку сумирну, таку журливо-покірну міну, здавалося, так очікувала від мене щастя, що я ледве втримався, що не поцілувати її — майже з тією самою насолодою, з якою поцілував би материне обличчя, — це нове для мене личко, уже не колишній бідовий рожевощокий видочок, схожий на писочок пустотливої розбещеної кицьки з рожевим задертим носиком, а лице дівчини, яка так побивається, що, зрештою, сягнувши вершка, розлилося широкою хвилею безмежної доброти. Дивлячись на Альбертину в відриві від свого кохання, цієї відміни хронічного божевілля, ніяк із нею не пов’язаного, ставлячи себе на її місце, я несамохіть розчулився: оця мила дівчина віддавна звикла до того, щоб до неї ставилися привітно й щиро, а вірний товариш, за якого вона мене вважала, ось уже кілька тижнів мордує її, довівши це мордування до крайньої межі. Саме тому, що я сприймав речі з уселюдського погляду, саме тому, що дивився збоку, — а в такому погляді розчинялася моя ревнива любов, — мене поривав до неї живий жаль, і мені б так не краялося від нього серце, якби я не кохав її. Зрештою навіщо у вигойді ритму від освідчення до незгоди (найпевніший, найдійовіший і найнебез-печніший спосіб, аби з допомогою протилежних, почережнйх душевних відрухів зав’язати все так, щоб потім уже годі було розсупонити і щоб вузол цей зв’язував нас міцненько з якоюсь жінкою), навіщо в зустрічному рухові, що становить один із двох тактів ритму, розрізняти ще й відпливи співчуття, якщо ті відпливи, протиставлені коханню, попри те що викликані, може, несвідомо, тією самою, що й воно, причиною, призводять щораз до однакових наслідків? Підсумовуючи пізніше наші взаємини з жінкою, все те, що ми для неї зробили, ми часто усвідомлюємо, що вчинки, підказані прагненням довести жінці, як ми її кохаємо, закохати її в себе, бути нею обмилуваним, посідають навряд чи значніше місце, ніж ті, що породжуються людською потребою спокутувати провину перед коханою істотою, ті, що ми вчинили з простого морального обов’язку, ті, що ми вчинили б і щодо жінки не коханої. «Але що я такого, зрештою, вчинила?»
— спитала Альбертина. Почувся стукіт у двері, стукав ліфтер: Альбертинина тітка, проїжджаючи повз готель, затрималася про всяк випадок, аби дізнатися, чи не тут вона, і забрати її додому. Альбертина веліла переказати, що вона не зійде, хай обідають без неї, вона не знає, о котрій вернеться. «Але ж тітка розсердиться?» — «Де там! Вона все чудово зрозуміє». Отож-бо, — принаймні на той момент, момент, який міг і не повторитися, — розмова зі мною, через певні обставини, набувала для Альберти-ни такої ваги, що переважувала все, і моя приятелька, мимоволі спираючись на родинний кодекс, перебираючи в пам’яті всі ті випадки, коли задля кар’єри Бонтана його близькі не зупинялися навіть перед подорожжю, не сумнівалася, що її постанова пожертвувати обідом здасться тітці цілком природною. Пересунувши ту пізню годину, яку Альбертина проводила без мене у родинному колі, вона дарувала мені її; я міг користати з неї на свій розсуд. Зрештою я наважився сказати їй те, що чув про її спосіб життя, і додав, що хоча жінки, схильні до цього гріха, мені огидні, я слухав через верх їхні імена, аж поки мені названо її спільницю, і що вона, мовляв, легко може собі уявити, як це боліло мені, закоханому в Андре. Був би я меткіший, то, либонь, вибрехав би, що мені називалося й інших Альбертининих спільниць, до яких мені байдуже. Одначе серце мені краяло нагле і страшне відкриття, яке я зробив із Коттаровою допомогою, воно заповнило його вщерть і, крім нього, там не знаходилося місця більш ні для чого. Якби раніше Коттар не звернув моєї уваги на їхні пози під час вальсу, мені б зроду не спало, що Альбертина кохає Андре або принаймні може з нею кохатися, — так само тепер я не годен був собі уявити дещо вже геть для мене нез-мисленне — себто що АльбЬртина, крім Андре, здатна кохатися і з іншими жінками, не настільки душевно близькими їй, щоб це могло бути виправданням. Перш ніж заприсягтися
