У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— Ле Сіданер чудова людина, ось побачите. А його полотна захоплять вас. Звичайно, до великих колекціонерів мені далеко, проте, гадаю, його картин, що їх він сам найдужче любить, найбільше в мене. Вам після Бальбека буде надто цікаво подивитися їх, бо все це марини, принаймні у своїй більшості». Його дружина і син, наділені пасивністю рослин, слухали, затамувавши подих. Відчувалося, що їхня паризька оселя — це храм, присвячений Ле Сіданерові. Такі храми не зайві. Коли божище починає сумніватися в собі, то залюбки зашпаровує тріщини самооцінки неспростовними доказами тих, хто вивчає його творчість.
На знак синової маркіза де Камбремер підвелася, кажучи до мене: «Як ви одмовляєтеся замешкати в Фетерні, то чом би вам не приїхати поснідати, скажімо, завтра? — І, сповнена доброзичливості, щоб умовити мене, додала: — Ви віднайдете там графа де Крізнуа», — хоча я.не збирався губити його з тієї простої причини, що ніколи не був з'ним знайомий. Маркіза-лаштувалася спокусити мене ще й іншими принадами, аж це прикусила язика. Голова суду, дізнавшися дорогою додому, що вона в готелі, заходився нишком розшукувати її, часину сочив її, а потім, прикинувшись, ніби нахопився на неї ненароком, приступив освідчити їй свою пошану. Я зрозумів, що голову суду маркіза де Камбремер запрошувати до себе на сніданок не збиралася. А проте він запізнався з нею раніше за мене, — вже кілька років він був завсідник фетернських підвечірків, на які мені так кортіло потрапити у перший свій приїзд до Бальбека. Але давність для світських людей не головне. І запрошення на сніданок вони охвітніш приберігають для нових знайомих, і досі цікавих для них, надто як їхній появі передує престижна і хвальна рекомендація, як ота, що дав мені Сен-Лу. Маркіза де Камбремер була певна, що голова суду не чув її слів, сказаних мені, але, щоб її не мучила гризота, озвалася до нього лагідненько. У сяйві сонця, що заливало позлотисте, зазвичай звідси невидне рівбельське узбережжя, вирізнялася, майже стоплена з променистим блакит-тям, рожева, срібляста, невловна гра маленьких дзвонів, що благовістили ангелюса в околицях Фетерна. «Це теж наче з «Пелеаса», — зауважив я, звертаючись до пані Камбремер-Легранден. — Ви, звісно, розуміте, яку сцену я маю на увазі». — «Ще б пак не розуміти!» — озвалася вона, але і голос її, і обличчя свідчили: «Нічогісінько не розумію» — на них спогаду й не ночувало, а її усміх, позбавлений підпори, завис у повітрі. Маркіза-вдова нетямилася з подиву, що благовіст долітає аж сюди, і підвелася, здогадавшися, що вже нерано. «Власне, — сказав я, — з Бальбека нам того берега зазвичай не видно, а не чути й поготів. Мабуть, погода змінилася і вдвічі поширила обрій. Певно, дзвони загули для вас, бо, бачу, ви зібралися їхати, вам вони заступають дзвінок, що кличе на обід». Голова суду не зважав на дзвони — він нишком озирав мол, де сьогодні, на превеликий жаль його, було безлюдно. «Ви щирий поет, — сказала мені маркіза де Камбремер. — Ви такий чуйний, такий артистичний, приїздіть, я заграю вам Шопена», — додала вона таким хрипу-чим голосом, ніби хтось пересипав жорству, і піднесла руки в екстазі. Потім зайшло слинопускання, і старша дама інстинктивно витерла носовичком щіточку своїх американських вусиків. Голова суду несамохіть зробив мені велику послугу, схопивши маркізу під руку, щоб вести до повозу, бо певна доза вульгарности, зухвалости й показухи підказує вчинки, на які інші не одва-жуються і які в вищому світі справляють аж ніяк не прикре враження. Зрештою, на відміну від мене, судовик мав багаторічний досвід. Хоч я благословляв його, але не посмів його наслідувати і йшов обік пані Камбремер-Леґранден, а та захотіла подивитись, яку книжку я тримаю в руці. Побачивши ім’я пані де Севіньє, вона скорчила гримасу; удавшись до слова, яке вона вичитала в поступових газетах, але яке в мові розмовній, бувши жіночого роду й прикладене до письменника XVII сторіччя, справляло химерний ефект, вона спитала в мене: «Ви й справді гадаєте, що вона майстерниця пера?» Маркіза дала виїзному лакеєві адресу цукерні, куди вона мала заїхати дорогою додому — рожевою від вечірнього куру дорогою, понад якою, мов кінські озаддя, уступами синіли кругляки. Свого старого візника маркіза спитала, чи тепло окритий мерзлякуватий кінь і чи не муляє підкова другому. «Я напишу вам щодо нашої домовлености, — сказала вона мені півголосом. — Я чула, що ви розмовляли про літературу з синовою. Вона — чудова жінка, — додала маркіза: вона зовсім так не думала, а сказала це лише тому, що призвичаїлася — і з добросте дотримувалася цієї звички — так говорити про синову, щоб ніхто не подумав, ніби її син оженився на грошах. — 1 потім, — підсумувала вона, востаннє захоплено мляскаючи губами, — вона така гартистична!» Відтак, трясучи головою і піднімаючи ручку своєї парасольки, сіла до повозу і рушила бальбецькими вулицями, обтяжена атрибутами свого пастирування, наче старий єпископ при об’їзді своєї єпархії.
— Вона покликала вас на сніданок, — суворо нагадав мені голова суду, коли повіз уже подаленів, а я рушав зі своїми приятельками до готелю. — У нас із нею напружені взаємини. Вона вважає, що я її занедбав. Ба! Зі мною дуже легко ужитися! Я завжди напоготові: досить мене покликати — і я вже так і вродився. Але їм хотілося нарвати на мене ярмо. А це
