У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Коли я попрощався з Розамундою та Жізеллю, їх здивувало, що Альбертина спинилася і не йде з ними. «Гей, Альбертино, чого дляєшся, знаєш, котра вже година? — «Ходіть додому, — поважно промовила Альбертина. — Мені треба з ним побалакати», — додала вона, показуючи на мене з покірною міною. Розамунда і Жізель поглянули на мене так шанобливо, як ще ніколи досі. Я тішився свідомістю, що бодай на мить, на очах у Розамунди і Жізелі, став чимось важливішим для Альбертини, ніж повернення додому, ніж її приятельки, і що між нами такі секрети, в які утаємничити їх годі. «Хіба ми не побачимося з тобою ввечері?»
— «Не знаю, це залежатиме від нього. Про всяк випадок — до завтрього». — «Піднімаймося до мого номера», — сказав я, коли Альбертинині товаришки пішли геть. Ми сіли до ліфта; при ліфтері вона мовчала. Звичка вдаватися до обсервації й дедукції, аби спізнати дрібні справи панів — цих дивацьких істот, які гомонять між собою, але не з ними, розвиває у «службовців» (так ліфтер називав прислугу) більший хист угадувати думки, ніж у панів. Наші органи атрофуються або, навпаки, міцнішають чи вигострюються, — залежно від того, зростає чи меншає потреба в них. Відтоді як завелися залізниці, конечність не спізнюватися на потяг навчила нас брати в рахубу навіть хвилини, тоді як давні римляни, опанувавши заледве ази астрономії і живучи куди повільнішим, ніж ми, життям, мали туманне уявлення про години, не кажучи вже про хвилини. Тож-бо ліфтер правильно зрозумів — і збирався розповісти це своїм товаришам, — що ми з Альбертиною були мов не при собі. Але за браком тактовносте він говорив безугавно. Воднораз на обличчі його, замість звичної дружелюбности й радости на думку про те, що він піднімає мене на своєму ліфті, малювалася якась незвичайна скруха і тривога. Не знаючи її причини і бажаючи розважити його, я, дарма що думки мої були поглинуті Альбертиною, повчав його, що дама, яка оце поїхала, не маркіза Камамбер, а маркіза Камбремер. На поверсі, повз який ми якраз минали, я побачив негарну покоївку з подушкою в руках — сподіваючись на якісь датки при від’їзді, вона шанобливо віддала мені чолом. Мене брала цікавість, чи це та, яку я так жадав того першого бальбецького вечора, але до пуття так нічого й не з’ясував. Ліфтер зі щирістю, властивою більшості кривосвідків, почав присягатися мені, але з тією самою заклопотаною міною, що маркіза просила доповісти про неї саме як про маркізу Камамбер. І направду сказати, цілком природно, що йому вчулося в маркізиному імені знайоме слово. Про шляхетство та походження прізвищ титулованих осіб він мав вельми туманне уявлення, що, до речі, характерне не лише для ліфтерів, а й для вищої за рангом шатобратії, отож не дивина, що прізвище Камамбер здалося йому цілком імовірним, адже цей сир відомий, як мовиться, кожному собаці. А проте, оскільки він бачив, що мене не переконати в протилежному, і знав, що пани люблять, щоб уволяли їхню волю і щоб брали на віру очевидну брехню, то як справний служник обіцяв мені віднині казати: «Камбремер». Ніхто з крамарів у місті й ніхто з селян, замешканих ув околиці, де прізвище Камбремер і самих його носіїв добре знали, не дав би такої хиби, як ліфтер. Але персонал бальбецького Ґранд-отеля набрано не з місцевих. Вкупі з усім реманентом його було вивезено прямо з Біарріца, Ніцци та Монте-Карло кого до Довіля, кого — до Дінара, кого — до Бальбека.
Проте стражденна мука ліфтерова все росла. Якщо він не засвідчував мені своєї відданости звичними усмішками, виходить, потрапив у халепу. Може, його «усунуто»? Я поклявся, якщо це справді сталося, домогтися його поновлення, бо директор обіцяв мені виконати всі мої бажання щодо персоналу: «Можете робити що заманеться — я загодя все ректифікую». Проте, вийшовши з ліфта, я зараз же збагнув, чому ліфтер був такий збурений і такий розгублений. При Альбертині я, над звичай, не дав йому сто су. І цей глупак, не допетравши, що я просто не хочу показувати, який я щедрий, знидів, подумавши, що урвалися циганові марципани. Він уявив, що я «скапцанів» (як сказав би дук Ґермантський), і ця гадка в ньому не викликала жалю до мене — егоїст був тільки розчарований. Очевидно, я поводився не так уже й безглуздо, як думала моя мати, коли не міг змусити себе зректися тієї надміру високої, але гарячково очікуваної суми, яку я дав йому на чай напередодні. Натомість значення, досі приписуване мною (і безоглядно) звично радісній ліфтеровій міні — міні, в якій я без вагання бачив ознаку прихильности, здалося мені не таким безперечним. Дивлячись на ліфтера, ладного з розпуки кинутися з шостого поверху, я спитав себе: а що було б, якби наші соціальні умовини змінилися (скажімо, внаслідок революції)? Чи цей самий ліфтер, такий запопадливий нині зі мною, пошившись у буржуї, не викинув би мене з ліфта, і чи деякі верстви низоти не наділені більшою двоєдушністю, ніж світське товариство, де, звичайно, за нашими плечима мовиться бозна-що, але де ніхто не став би топтати нас, якби нас спіткала недоля?
А проте годі сказати, щоб ліфтер був найзажерливішою людиною в бальбецькому готелі. З погляду корисливости персонал поділявся на дві категорії — на тих, хто відчував ріжницю між постояльцями і віддавав перевагу розумній винагороді старого шляхтича (навіть якщо він 28 днів на місяць давав їм дулю з маком) перед нерозважною щедрістю якогось марнотратника, — такому тринькалу просто бракувало вміння поводитися в товаристві, але при ньому цей брак іменували добротою, — і на тих, для кого походження, розум, слава, становище, манери були порожнім звуком, — усе це для них переважувала цифра. Для них існувала лише одна ієрархія — гроші, які у тебе в кишені або, певніше, які ти можеш
