На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

Ночували в лісі, Матвій знову попав у варту, до півночі ходив поміж деревами, відганяючи від обличчя комарів, відганяючи сон, який змикав очі, козаки спали, повкривавшись киреями, десь у гущавині реготілася сова, тіні снувалися поміж дерев, то сходилися докупи й виповідали одна одній своїй таємниці, то розходилися знову.

Туга ломила Матвієві груди, хотілося здійнятися й піти світ за очі… Куди підеш? Якби то можна скласти десь під кущем свої думки, а ще краще — прикопати їх… Колотив думки в голові аж до ранку, а під ранок упав туман, густий і мокрий, перемішав і ліс, і козаків, і коней, з шатра виліз Джулай, вмочив довгі, кучеряві на кінцях вуса в туман, як у сметану, й вони одразу поодвисали й стали ще довші. Протер очі й наказав козакам підніматися, ладнатися в дорогу й триматися один одного — не відставати. Пливли вибоїстою дорогою, на кущах висіли віхті зчесаного у возовицю сіна, а далі — знову поля та луки, туман розвіявся — його спило сонце й ще якийсь час визбирувало погублені в травах намистини, по обіді стали в захищеній вербами долині, на дні якої в гривці поруділих на вершечках осок біг струмочок. Коні пустили на пашу, відв'язали від сідел кілька збитих кіс, понабивали їх і косили на схилах отаву та носили в долинку. З північного схилу в долинку заглядали високі темні хрести, на кладовищі ріс вишняк, обсипаний червоними краплинами вишень, декотрі козаки полізли до кладовища, Джулай перейняв їх, завернув. На кладовище послав варту і в усі інші кінці вислав піші дозори.

У двох ковбанях струмка козаки набачили головнів, вони пролітали стрілами з ковбані в ковбаню, декотрі козаки влаштували собі з того грище, виполохували головнів з однієї ковбані, й поки ті летіли в другу, намагалися впіймати — ловили руками, сорочками, штаньми, але рибини були, як блискавки, вдалося вхопити тільки кілька, й вони стрибали в траві, виблискуючи срібними боками та водячи жабрами. Чи не найдужче метушився Сидір, мормулуватий з вигляду, виявився метким та спритним, вихопив аж три рибини й тепер світив великими зубами до козаків. На подив Журавці, ті охоче приймали його до компанії, і був він зовсім не таким, яким його знав Матвій — понурим та мовчазним, — а веселим та дотепним, і тільки іноді, коли вони випадково зустрічалися поглядами, помічав у Сидорових очах важкий каламутний туман.

Вечір накрив долину сивою сукманиною, від верб, від хрестів на кладовищі упали довгі тіні. Багать не розводили, повечеряли сухарями з салом, запили водою з струмка й повкладалися спати. Опівночі Матвія збудили. Поміж козаків ходили осавули, віддавали накази. Всі мали йти за ними, залишалися коноводи — по одному з кожного десятка, мали тримати коні напоготів й підігнати їх по знакові. Козаки бралися нагору, вони йшли на червоне місячне світло й зникали в ньому, наче у велетенській печі, десь далеко співали перші півні і брехав пес. Брехав без угаву, тоскно, нудно, з підвиванням.

Матвій з коноводами пов'язали за гнузнечки коней, поприпинали крайніх до паколів, понатягавши поміж паколами віжки, самі стояли біля коней. Декотрі сходилися по двоє — по троє, неголосно гомоніли. Попереду Матвія шемряли два голоси, обоє молоді, один іноді бухикав, він і заводив балачку, — Матвій упізнав Сидора. Спочатку говорили про те, куди повів козаків Джулай (Матвій уперше почув, що стоять вони під Гоголевим неподалік від Києва), висловлювали всілякі здогади, для чого їх привели сюди, бо нічого певного не знали, далі розмова перекинулася на домівки, на врожай, Сидір сказав, що залишив удома молоду дружину, й почав розповідати про одруження: «Почалося це ще торік, послав мене хазяїн з динями до Градиська („хазяїн — це я“, — подумав Матвій), брався я на гору, лозова каблучка на ярмі перетерлася і на самій горі лопнула, воли пішли вгору, а я на гарбі покотився вниз — задом наперед — і влетів у чиїсь ворота, і вже аж у дворі гарба перекинулася, дині по всьому двору, качки, кури, коти, собаки врозтіч, мене теж деменуло добряче й кинуло під призьбу, розкроїв лоба, в голові гудуть джмелі, лежу й не знаю: живий я чи ні, і чую лементливий голос: „А щоб ти під греблею поїхав, а щоб тебе горою понесло, як ти нам ворота розвалив, що тепер мені тато скажуть“, — й така мене взяла досада: їй воріт шкода, а мого лоба — ні, і я їй тоді на її крики: „Щоб ти найбільшою динею вдавилася“, а вона мені: „А тобі не шкода?“ — „Та для такої пащекухи не шкода“, — й підвівся, поставив воза та почав збирати дині, вона стояла — стояла й подає мені одну…» Обоє, і Сидір, і той, що слухав, засміялися, і Матвій гірко подумав: «Тобі, паскуднику, весело, а що чуже життя зіпсував, те й не до серця…», — але в цю мить десь далеко ударив постріл, по тому ще один, завалували собаки, пролунав крик, постріли затріскотіли густо й раптом стихли, а потім прогупало ще кілька. З села долітали гомін, якісь вигуки, заіржав кінь і обізвався кінь тут, у долинці, його заспокоював козак, мабуть, узяв за храп, бо кінь замовк. Сидір покинув коні і зник. І стояли вони ще довго, а потім почали приходити козаки й брали коней, вони розповіли, що в Гоголеві стала на ніч московська охоронна сотня, яка припроваджувала від Ромодановського до Києва Барабаша, от вони й напали на неї, кілька стрільців забито, інші повтікали в поле, а Барабаша і сотника сторожі злапали, пов'язали.

Чи не останнім вернувся Сидір. Він ніс міток, в мішку щось ворушилося. Поклав мішок на росяну траву й почав виймати звідти курей, діловито скручував їм голови. Матвій відвернувся. Й подумав, що Сидір міг би залюбки отако і йому відтяти голову.

Журавка побачив Барабаша вранці зблизька, той лежав на возі з забитими в колодку руками й тужним поглядом дивився в небо, — маленький, сухенький чоловічок з круглою головою, змицькании і нещасний, зовсім не схожий на того грізного кошового, якого