У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Мирослава стояла за його спиною, опустивши руки йому на плечі, і через те він не міг бачити, як затіпалось її обличчя, а очі наповнилися жахом. Вона вже зрозуміла, що він таки справді збожеволів. Підлога захиталася у неї під ногами, вона зняла руки з його пліч і вхопилася за напіввідчинені дверцята книжкової шафи. Як добре, що Андрій Данилович зайшов! Це так доречно.
— Цікаво, — ніжніше, ніж будь-коли, мовила Мирослава. — Хіба є такі формули, в яких може вміститися Бог?
— Раніше не було, а тепер є.
Він хотів уточнити, що це не Бог церковний, а Бог філософський, спінозіанський, але передумав: адже ж Бог, відкритий Спінозою, не потребує милостивого ставлення до себе так само, як і Бог церковний.
— Гаразд, — проспівала по-пташиному Мирослава. — Це дуже цікаво. Ти потім мені поясниш. Можеш трохи затриматися, я піду по шампанське. Раз таке відкриття… Просто жах!
Мирон не надав значення тому, що Мирослава попросила його затриматись у кабінеті, хоч природніше було б перейти до їдальні, бо там зараз сидів Андрій Данилович. Але Мирон був далеко своїми думками від будь-яких підозрінь (та й від Андрія Даниловича також) — він вийшов із кабінету і, навіть не зазирнувши до їдальні, пройшов до ванни, щоб трохи освіжитися. Пустивши холодну воду в душовий шланг, перегнувся через борт ванни й занурив голову в крижане пульсування святої рідини, про яку ми так мало думаємо, хоч самі десь відсотків на сімдесят складаємося з неї. За хвилину шланг лежав на дні ванни, а Мирон з насолодою витирався рушником.
Так тепер буде завжди: повз що інші проходитимуть без уваги, він у цьому малопримітному явищі знов і знов бачитиме діяльну Силу Моносу. Його мовби смикнуло струмом: шланг на дні ванни не просто лежав і не просто ворушився — він ритмічно пульсував! Сотні разів Мирон Сидорович бачив це буденне явище, але, байдуже ковзнувши оком, не спинявся на ньому думкою. А тепер він, стоячи з рушником на голові, переживав це строго розмірене пульсування як іще одне відкриття — тут Монос, на його думку, являвся людям так очевидно, що цього міг не помітити лише той, хто позбавлений найменшої спостережливості. Цікаво, що такі люди не вважаються каліками; ампутація якоїсь кінцівки — це вже каліцтво, ампутація спостережливості, або, простіше кажучи, байдужість до життя, — не лише не каліцтво, а мало не перевага — така людина декому подобається, бо з нею немає жодного клопоту.
А чому все ж таки вода в шлангу пульсує? Тут ми виходимо на гребінець хвилі, котра поєднує живе з мертвим: шланг на дні ванни пульсував так точно, як пульсувала жилка на його скроні, — Мирон Сидорович відчував це пульсування, мовби його смикав той, хто ховається у світовому просторі. Отож недаремно нас хрестили водою!..
Грива подумав: треба дослідити це явище з боку квантовості. Ось він виробив для себе таку модель: фотон скидається на променеву спіральку — на відміну від електрона, котрий йому нагадував мікрогрудочку, створену пальцями із осінньої павутини. Самої павутинки не видно, а грудочка, яку ми з неї скачали, стає видимою. Так він уявляв різницю між променем і речовинною часткою. Не якась інша сутність збивається в грудочку — той самий вакуум! Або простір як матерія. Але чому ж такими точними порціями? Що лежить в основі цього всесвітнього калібрування? Іншими словами це запитання можна сформулювати так: що є причиною існування сталої Планка як світової константи? Швидкість світла стає константою завдяки матеріальності простору (вакуум як плоть!), а що робить скінченною саму дію в просторі? Адже стала Планка — це є найменша п о р ц і я д і ї. Дія можлива лише на якійсь сцені — тобто в просторі. Немає сцени — немає і самої дії. А це означає, що неминуче мусить існувати найменша порція простору! Отже, причина квантовості полягає в тому, що всякий рух наштовхується на опір простору, а Сила Моносу долає цей опір поштовхами — як ми це робимо тоді, коли дія потребує напруження всіх наших сил. Звідси походить пульсування, котре викидає із простору кванти, тобто порції чогось — світла, води, крові. Основа самого життя.
Але чи можна сказати, що пульсує простір? Ні, пульсує не простір — пульсує Монос у просторі. Пульсує його жива плоть…
Вийшовши із ванної кімнати, Мирон згадав про гостя. Так-таки не переодягнувшись, у піжамній куртці, прийшов до їдальні. Андрій Данилович сидів у кріслі під великою репродукцією Сикстинської мадонни, яку сам колись подарував, — то був наочний урок естетики, про який Миронові й досі соромно згадувати. Це було так: Мирон купив у комісійному масивну раму для картини. Але вона продавалась не порожня — в неї була вставлена банальна репродукція картини із життя провінційного прусського міщанства: на кам’яній терасі серед гостроверхих дахів за круглим столиком сиділо двоє чоловіків — господар і гість. Молода господиня наливала вино гостеві. В позах, у виразі облич, у самій атмосфері, що панувала серед цього тривіального трикутника, відчувалося: господиня й гість пов’язані таємницею інтимності, а господар нібито починає про це здогадуватись. Оце, власне, і все, що можна було побачити в примітивній мазанині. Раму з цією репродукцією повісила в їдальні Мирослава — картина чимось її зворушила. Мирон кілька разів поривався зняти, але Мирослава не дозволяла: мовляв, купимо кращу картину — тоді.
Якби Мирон був хоч трохи уважніший, він би помітив, як дратувала ота банальна колізія Андрія Даниловича. Завжди, коли він бував у їхній їдальні (а бував він тут доволі часто), погляд його, наштовхнувшись на отой чужоземний несмак, робився похмурим, каламутним, як осіння калюжа. Зрештою, він не витримав — десь роздобув репродукцію Сикстинської мадонни (знов-таки закордонну) і власноручно вставив її в масивну золоту раму. Мирон пік раків, але промовчав, що то Мирослава в такий спосіб прикрашала їхню їдальню. Вчинок Андрія Даниловича здався йому природним і цілком доречним.
Андрій Данилович був у темно-сірому костюмі, вираз його обличчя здавався Миронові зніченим і заклопотаним. Він окинув Мирона пильним поглядом, мов незнайомого відвідувача, долю якого належало вирішити.
