Останній спадок - Андрій Новік

виписувати букви, втискаючись у папір, позаду обов’язково з’являться рельєфні відбитки. Одначе ті, що були на звороті стрічки, не повторювали контури символів із протилежного боку. Здавалося, відбитки створюють якийсь інший, зовсім інакший текст. Поквапливо обернувши стрічку зворотом, я підніс її ближче до очей, аби роздивитися на світлі. Тоді поклав папір на комод відбитками догори й знову пальцями розтягнув її, мов шовкову тканину, — радше підсвідомо, на автоматі, ніж навмисно. Ще раз — востаннє, аби переконатися, що це не вибрик моєї ошалілої з горя уяви, — обстежив папірець під денним світлом. Тоді вхопив затупленого олівця й узявся легенькими штрихами замальовувати відбитки. Контури на світлому тлі темнішали й за трохи проступили чіткою низкою символів. Символи були глаголичні, як і на лицьовому боці, але з однією відмінністю: кожен символ відмежовувала один від одного крапка, а то й дві.

«Ах ти ж сучий сину!»

Цифри. Для позначення числа давні слов’яни над буквами ставили риску або розділяли ті крапкою на середині їхньої висоти. У відбитку після кожної другої глаголичної цифри стояла ще одна самотня крапка на позначення «0». Хай як мені кортіло негайно взятися до перекладу, я мусив знайти чистий аркуш: таку кількість символів утримати в голові неможливо. Отож похід униз, до Ґреґора Бойда, неминучий.

На такому рішенні я схопив паперову стрічку, сховав її до кишені штанів, запхнувши туди ще й олівець із телефоном, і рушив до дверей. Узявся за ручку, мить постояв, намагаючись вловити голоси з вітальні. Наче нікого. Може, пощастить прослизнути вниз, роздобути клапоть паперу та повернутися назад, залишившись непоміченим. Обережно, крок за кроком, я прокрадався до сходів. Уже біля них завмер, лякаючись гучного биття власного серця. Після шостого удару наважився опустити ногу на сходинку. Коридор другого поверху з трьома дверима з обох його боків стояв абсолютно порожнім. Усе як у клятих трилерах. Порожньо було й на всьому першому поверсі. Кудись поділися всі українці, а у вітальні, де завжди сиділи американці, тепер гуляв тільки протяг від відчиненого вікна. Відсутність янкі мене схвилювала не так, як тих бугаїв, що постійно стриміли на вхідних дверях. Просто зараз я міг спробувати відчинити їх і накивати п’ятами, та який у тому сенс?

У вітальні стояли дві шафи з декількома інструкціями до користування дрилем, електропилкою та відходами від хімічних анкерів. На найнижчій полиці лежали всього дві книжки. Я підійшов ближче, аби розгледіти, — «Дві Діани» Александра Дюма та «Таємничий острів» Жюля Верна. Обидва романи англійською мовою американського видання. Поруч них я вгледів кілька списаних аркушів. І на тому дякую!

Ухопивши два папірці, я майже злетів сходами до своєї кімнати й замкнувся зсередини. Після того обережно розклав стрічку та аркуш А4 і… відчув напад панічного страху. Якщо переклад чисел не дасть бажаного результату, дивом знайдена нитка знову вислизне з моїх рук. Обережно взявши до рук олівець, я виписав на аркуш усі символи, двічі перевіривши потому кожну крапку й лінію.

Скориставшись таблицею відповідностей, що її сяк-так відтворив із пам’яті, я перетворив глаголичні цифри на арабські й отримав довгий рядок цифр із безліччю нулів.

Усі ті нулі стояли між двозначними числами — 54, 24, 43, 31 тощо. Чи, може, утворювали тризначні — 540, 240, 430, 310? Що це? Для координат місцевості одержане значення надто велике, тож, найбільш вірогідно, переді мною ще одне шифрування — чи, логічніше, кодування — текстового повідомлення.

З варіантами двозначних чи тризначних чисел можна було б працювати, якби не останні чотири цифри, що не вписувались у жодне з вищезгаданих. 1118 не містило жодного нуля й складалося не з двох і не з трьох цифр. Єдиним виправданням на користь першого варіанта було те, що з часом крапка між числами стерлась. Якщо це не так, обидва ймовірні шляхи розкодування тексту летіли під три чорти й треба було шукати інші.

Хвилин десять я ламав голову над загадкою, доки не зробив найпростішого. Доки не зосередився. Вісімка! У жодному числі, окрім останнього чотиризначного, не було цифри, вищої від шістки. 61, 62, 63, 64 — або 610, 620, 630, 640 — були найбільшими числами. Жодної сімки, вісімки чи дев’ятки.

Декодування за допомогою телефонних цифр я відкинув одразу, як і відповідність цифр до нумерації літер в алфавіті, оскільки тих лише тридцять три, а не понад шістдесят. Латинський алфавіт із його двадцятьма шістьма літерами відпадав також. Довжина, міра чогось, вага? Це могло бути будь-що, та я однаково не знав, як перетворити його на текст.

Клята глаголиця! Клятий автор! Навіщо посилати мені ці довбані загадки, якщо я навіть не уявляю, як їх розгадати? Гадство. З відчаю я навідмаш угатив кулаком по комоду, ледь не розірвавши стрічку із символами навпіл.

Якого хріна я маю з цим робити?!

10

За обіднім столом єдиним звуком, що порушував тишу, було огидне чвакання м’язистих щелеп двох українців-здорованів і Г’юза з Бойдом докупи. Міркуючи кожен про своє, усі уникали не лише розмов, а й зорового контакту. Мені ж із голови не йшли числа й символи. Близько двох годин я бився головою в уявну стіну, розгадуючи шифр, проте вона не лише витримувала, а й наче, глузуючи, з кожним ударом міцнішала. Я почувався школярем, який за обідом із батьками боявся вибовкати, що не виконав домашнього завдання. Таке почування не завадило мені швидше за всіх упоратися з підсмаженим стейком, картопляним пюре на молоці й чотирма сандвічами. Бойд, позиркуючи в мій бік, вичитував щось з екрана ноутбука, який постійно совав за собою.

Ув’язнення нагадувало дружній відпочинок у заміському будинку — і я досі не міг утямити, що з цього є більш схожим на реальність. Та, попри те, міг легко приготувати собі чай і походжати з ним у руках вітальнею. Щойно ступив крок до прозорих дверей, що вели на подвір’я, Ґреґор Бойд видав ротом незрозумілий звук.

— Глянь-но сюди, Даліборе, — махнув рукою, підкликаючи до себе, він. — Це тобі не сподобається.

— Що там? — вигнув я голову, аби краще роздивитися екран, але з місця не рушив.

— Випуск новин.

Повільно підійшовши, я став позаду Ґреґора. На екрані його ноутбука прокручувалося відео, зазняте оперативною групою в невідомій квартирі. Спершу почали проскакувати кадри кімнат, кухні та санвузлів, а потім замиготіли картинки з чоловіками в балаклавах, що позували з чимось на кшталт автоматів. За кілька