Останній спадок - Андрій Новік

— Чого саме?

— Чому я? Чому Підгірський прийшов до мене й віддав куб саме мені?

— Ну, ми напевне не знаємо, але… — Ґреґор затнувся й озирнувся на Г’юза. Того, схоже, розмова абсолютно не цікавила: він зосередився на чомусь у ноутбуці.

— Але що?

— Це лише здогад, — повільно стенув плечима американець, вочевидь зовсім не переймаючись так, як це хотів показати, — але згадай свого батька. Чи добре ти його знав? Його захоплення давньою слов’янською історією, часті переїзди та поїздки закордон. Загалом пристрасть до слов’янської міфології. І зауважу, пристрасть доволі маніакальна. От хоча б твоє ім’я. Таке… гм, незвичне, скажімо, як для українця. Хіба ні?

— То й що? Усе це можна сказати й про моє життя.

— Так. Але з однією відмінністю. Ідеться про не просто залюбленість у культуру своїх предків, а про бажання бути безпосередньо причетним до її відновлення, стати її частиною.

— Тобто?

— Я припускаю, що твій батько якось — безпосередньо чи опосередковано — пов’язаний із неоязичницькою організацією.

— Херня! Мій батько був порядною людиною й ніколи не мав справи з релігійними фанатиками, — карбуючи ці слова, я в такт тицяв вказівним пальцем американцеві в груди, підсвідомо намагаючись донести думку ще й фізично. — Навіть чинити опір суспільству на той час було вкрай складним завданням, хоча й тут він поводився гідно. Убити чи навіть завдати комусь шкоди — це абсолютно протилежне моральним поглядам батька. Тому не вплутуйте його в це казна-що й надалі будьте обережніші з такими гучними заявами, інакше розгрібатимете все власноруч. Вам це, припускаю, чудово дається.

— Я не стверджую, що твій батько належав до насильницької течії. — Бойд тримався спокійно, ніяк не реагуючи на мій напад. — Організація, до якої він, імовірно, — наголошую: імовірно, — належав, могла бути цілком миролюбивою й тихою. Та часи змінюються, як і владні структури. Погляди організації могли стати інакшими, тому, щоб уникнути причетності до нової, більш жорстокої взаємодії із системою, він відійшов від справ.

— Не треба тут розпинатися: це ті самі слова, що й раніше! Не переконуй мене у своїй «правді».

Останнє слово я звів пальцями в умовні лапки.

— Я не переконую, Даліборе, — знову по-доброму всміхнувся Бойд. — Це припущення, яке хоч якось пояснює твій контакт зі старим. Іншого в нас, на жаль, поки немає.

— Тобто Підгірський був відродженцем?

— Так.

Я замовк: мене роздирав безглуздий внутрішній спротив. Останніми днями просто не зірватися ставало майже неможливим завданням, одначе я спромігся стулити рота й роззирнутися довкола, аби хоч трохи не зустрічатися поглядом із Бойдом. Коли той зрозумів, що тему вичерпано, то відвернувся та відійшов до Ґарланда Г’юза. Обидва чоловіки мали величезні синці під очима — утома давалася взнаки не лише мені.

Існує два типи людей: герої та чесні перед собою. Останні не вигадують нічого соціально прийнятного для досягнення життєво необхідних цілей. Я підозрював, що дозволив би загинути цілому Ілеву знову, аби лише Лука був живий і здоровий. Без жодного сумління.

Перед очима постав образ Катерини. Дружина зазирала мені в очі, а я присоромлено ховав погляд. Горе зробило з мене зовсім іншу людину — жорстоку й безжалісну. Немов тварина в пастці, я гарчав і вищиряв зуби, змагаючись за виживання. Та байдуже, коли в голові пульсує одна думка — обійняти Луку.

— Іще одне, — промимрив я наостанок. — Як вони змусили Макса дійти до університету й порішити себе?

Бойд підвів голову. Вочевидь, що відповідь була заздалегідь підготовлена, як і театральний сценарій зітхань і кивків, якого дотримувався американець.

— Думаю, накачали психотропними речовинами. Коли людина обдовбується до галюцинацій, ті стають частиною її реальності. Ну, галюцинації, зрештою, і є реальністю. Максим повністю втратив контроль над власною свідомістю, тож його було дуже легко підштовхнути до неконтрольованих дій. Загалом, якщо обдовбаному сказати, що по його руці повзе змія, він її бачитиме: у його очах та матеріалізується. Це дуже страшний стан. Зафіксовано безліч випадків, коли під кайфом люди вбивали своїх рідних і знайомих. Декілька років тому в Перу, посеред джунглів Мадре-де-Діос, було знайдено декілька загиблих. Усі вони померли жорстокою смертю: окремі тіла мали розпанахані животи, відірвані кінцівки, виколоті очі. Під час розтину в їхньому організмі було виявлено залишки небезпечної галюциногенної отрути, що міститься в такій рослині, як бруґмансія. Схоже, що люди отруїлися тією квіткою та перебили одне одного.

— До чого це? Хочеш сказати, що Макса й Олівію нагодували якимись квітами?!

— Байдуже, чим їх нагодували, важливо, що вони були несповна розуму.

— Чортівня якась. У новинах торочили про те, що це я їх чимось накачав.

— Погодься, — сумно похитав головою Бойд, — усе обставлено так, що це припущення видається найімовірнішим.

— Безглуздя! Навіщо мені підсаджувати студента на наркотики, аби той прийшов саме на мою лекцію та покінчив із життям саме в моїй присутності? Ще й Олівію примушувати вказати на мене? Це просто божевілля!

— Знаєш, що таке синдром Мюнхгаузена?

— Ні.

— Це психічний розлад, за якого люди звертаються по медичну допомогу з приводу неіснуючих хвороб. Часто вони навіть зумисне завдають собі шкоди, аби спричинити виникнення симптомів хвороби. Так пацієнти привертають до себе увагу, якої їм бракує. Маніяки чи серійні вбивці діють майже так само. Вони повертаються на місце злочину, розкидають підказки чи докази їхньої вини. Або ж, як у нашій ситуації, накачують наркотиками своїх жертв, аби ті привселюдно оголосили їхнє ім’я як злочинця.

— Навіщо це їм?

— Те саме, що й у хворих із синдромом Мюнхгаузена, — увага. Ще й з додачею манії величі, бажання знову спізнати солодку мить влади над жертвою. Та скажу відверто, — кутики Бойдових губ повільно розпливлися в широкій посмішці, а в словах забриніла повага до того, хто за всім цим стояв, — спрацьовано вишукано. Не знав би я про «Родове відродження», однозначно відкрив би полювання на твою голову.

Ґарланд, почувши зауваження напарника, вдоволено зітхнув і також засміявся. Я раптом пожалкував, що серед загиблих в Ілеві не знайшли й цих двох.

— Ідіть на хер.

8

Львів, Україна. 14 вересня, 2015 рік

Ірина Дивульська ледь не бігла повз напівпорожні аудиторії коридором другого поверху. Зусібіч вчувалася студентська нецензурщина, проте сьогодні Ірині було байдуже. Далібор не зателефонував і не подав про себе звістки в якийсь інший спосіб. Хвилювання жінки повільно переростало в якесь панічне безумство. Усю