Останній спадок - Андрій Новік

На дерев’яному комоді праворуч від ліжка лежали мої викладені беркутівцями минулого вечора речі: досі вимкнений телефон, триста сорок одна гривня, тупий короткий олівець і зім’ята паперова стрічка. Уся моя власність.

Я заходився розправляти папірець, розтягнувши його на поверхні комода. Розгладжував кожну складочку, кожен згин і вигин, торкаючись обережно, мов крихітного немовляти. Кутики й окремі символи вкрилися темними слідами бруду, і я обережними рухами спробував відчистити їх кінцем олівця. З країв бруд відступив одразу, але на символах розтирався разом із ними, тому я відкинув олівець і взявся обережно повторювати все нігтем вказівного пальця. Коли стрічка більш-менш очистилась, я востаннє розправив її обома руками від середини до країв. Потому переглянув двічі, тричі, ушосте й усьоме… Нічого.

Щоб освіжити розуміння символів та їхній прихований сенс, хотілося кожен із них знову виписати та перекласти, одначе під рукою не знайшлося нічого для малювання чи писання. Я роззирнувся, обдивився кожен куток кімнати та кожну полицю шафи, заглянув навіть під ліжко — жодного натяку на зошит, блокнот чи бодай один чистий аркуш паперу! Найпростіше було спуститися вниз і попросити Бойда чи будь-кого іншого з безмозких здоровил, але це порушувало конфіденційність, яку я вирішив собі організувати. Не зоставалося нічого іншого, як спробувати обійтися без сторонньої допомоги, діяти якомога більш приховано.

Я пригадав опис кожного символа хорватської глаголиці та їхнє значення в українському алфавіті, подумки записав кожну літеру в порядку розташування на стрічці та спробував запам’ятати. Тричі пробігся очима по уявних українських літерах. Потім іще раз і ще раз, доки аж після енної спроби не зміг повторити їхню послідовність, не підглядаючи в папірець.

У правильності перекладу я не сумнівався: кожна літера відповідала своєму символу.

«Де люд рождає, земля стає домом» — єдиний реально зрозумілий варіант прихованого послання. Скрегочучи зубами, я з цим змирився. А тоді, покинувши папірець на комоді, навзнак упав на ліжко, розкинувши руки й ноги навсібіч.

Де люд рождає, земля стає домом…

Кляті слова. З них усе почалося. Саме через них убили діда Підгірського, через них Максим порішив себе посеред лекційної аудиторії. Довбані слова на довбаному папірці. Тепер Лука був бозна-де, за кілометри чи навіть сотні кілометрів від мене. Я не знав, що з ним: чи він їв, чи не замерзає від холоду, чи не б’ють його. Рука спазматично сіпалася. Від думки, що черепашку тримають десь у вологому підвалі, кидаючи недоїдки, мов собаці, ставало млосно.

Телефон!

А що, як йому вдалося втекти або його відпустили? Що, як поліція знайшла мого сина й усе давно скінчилося? Лука міг зателефонувати мені, а телефон вимкнений. Я мусив перевірити, чи немає від нього пропущених викликів. Лівою рукою вхопивши телефон, я щосили затис кнопку живлення й тримав так, доки екран не засвітився. Мої руки тремтіли від дикого бажання почути звук вхідного повідомлення. «Введіть PIN». Пальці швидко набрали чотири цифри — 0056, а потім — графічний ключ розблокування. Телефон затремтів від вібрації, і моє серце заледве не вискочило з грудей: це було повідомлення про пропущений виклик. Невже це він? Мій малий сміливець.

Екран залило червоним сповіщенням. «Низький заряд батареї. Залишилося 3 %».

Прокляття! Я відкрив повідомлення: «У вас пропущених дзвінків: 2 від +380937849380, останній о 21:58, 13.09.2015». Номера серед контактів не було, тож якщо це телефонував Лука, то з чужого, найвірогідніше, номера якогось поліцейського. Або ж телефонував сам поліцейський. Однак останній міг телефонувати, розшукуючи мене для арешту.

«Низький заряд батареї. Залишилося 2 %».

«Блядь!»

Думай швидше, Даліборе! Хрін із ним — ризик виправданий. Я натиснув на підкреслений номер у повідомленні та приклав телефон до вуха. З кожним гудком хвилювання посилювалося. Час нагадував гумку, яку маленька дівчинка надувала ротом, і та от-от мала луснути.

Ще гудок…

«Швидше!»

— Алло… — голос звучно врізався у вухо.

— Луко, це ти?!

Голос був таким самим тонким, як синів, одначе трохи вищим і неймовірно схвильованим. Схвильованим аж так, що вібрував і надламувався, дроблячи слова на окремі звуки:

— Да-лі-бо-ре… це ти?

Жінка. Зі мною розмовляє жінка, надто перелякана й, вочевидь, заплакана як на працівника поліції. Ірина. Я похапцем глянув на екран — невідомий номер після кількох секунд роздумів перетворився на «Ірина (кафедра)». Мій телефон глючив, і зазвичай після завантаження доводилося чекати, доки той набуде нормального робочого стану.

— Кравець! — У двері кімнати загупав чийсь дужий кулак. — Америкоси питають, чи ти прокинувся й чи будеш спускатися.

— Чорт, — ледь чутно хрипнув я собі під носа й зиркнув на екран — 1 % заряду. Потому голосом неначе спросоння гукнув непроханому гостеві: — Відчепися! Я ще сплю. Перекажи, що як захочу спуститися, то відразу так і зроблю, а доти мене не займайте!

— Як хочеш… задовбали ганяти туди-сюди.

Голос, як і гучні кроки, почав віддалятися коридором. Я знову приклав телефон до вуха, аби ще раз почути Іринин голос.

— Алло, — безглузде слово, що вилетіло мимоволі, коли не почув у динаміку нічого, крім тиші. — Іро, ти тут?

Жодної відповіді. Я завагався: може, жінка збирається з думками. Мені б не завадило.

— Ірино!

Знову тиша. Я глянув на екран — цього разу чорноту не змінили яскраві фарби. Тицьнув кілька разів пальцем — нічого. Батарея розрядилася.

Пальці стиснули телефон у нападі несамовитої люті. Я скрипів зубами, тлумлячи шалене бажання розтрощити не тільки телефон, а й усю кімнату. Хапав повітря великими ковтками, аби з грудей не вилетів крик відчаю.

«Зарядне. Треба зарядне. Зарядне й папір».

Зрештою опанувавши себе, я сів на м’який матрас і, вхопивши горе-стрічку до рук, втупився в неї невидющими очима.

«Коли все закінчиться, я тебе спалю до бісової матері».

Я крутив папірець між пальцями, відчуваючи його шорсткість на дотик. Жодної ідеї, жодної зачіпки чи якогось потаємного, прихованого сенсу. Перекидаючи стрічку з долоні в долоню, я неусвідомленим рухом стиснув її пальцями з обох боків, повільно проводячи ними від краю до краю. І здригнувся. Не повіривши в те, що відчув, я повторив рух удруге. Цього разу вказівний і великий пальці послабили тиск і ковзали папером повільніше, обмацуючи виведені на ньому символи. Вказівний, який проходив під глаголицею, подушечкою повторив рельєф витиснених символів. Нічого дивного: якщо ручкою чи будь-яким іншим предметом