Ініціація - Люко Дашвар
— Хлопці, ви теє… сьогодні без мене, — сказав невтомним закарпатцям, які вже покривали новий дах залізним профілем.
Посунув до літньої кухні, залив у себе з півлітра води, бо випікало всередині, душу — в кулак, і посунув на Карасівку. До Івана.
Оверків син чекав на Перегуду. Не сьогодні від ранку — певно, вже з місяць насторожено очікував з дня на день, встиг виробити стратегію оборони і наступу, подумки разів сто проговорив аргументи, які мали звести нанівець гнів хутірського житця, перевести його в площину реального торгу, а коли торг уже почнеться, то Іван мав надію виторгувати в Перегуди обіцянку забути про Оверкову хату і бабцю Костомарову в обмін на… Тут Іван гальмував, вагався: будь-яка сума грошей, яку він уявно пропонував Павлові, здавалася завеликою за прохання не лізти в його, Іванові, справи. Дратувався, але шкірою відчував: розкошелитися доведеться. Тому і вирішив, що, коли гримне грім, розпочне розмову з Перегудою з головного. Скаже:
— Чуєш, Пашко! А я оце батькову хату вдруге продав. За копійки, звісно. Тільки три тисячі дали, та хіба гроші — головне? У тебе он — біда: і згорів, і сидів. Так я вирішив, що маю тобі допомогти, бо в нас же так: я тобі допоміг, а ти мені. І не відмовляйся! Тобі зараз кожна копійка на вагу золота, а я тобі не копійку даю. Я даю тобі…
Тут Іван знову гальмував, і так його сумніви змордували, що вирішив: як нарешті перетнеться з Перегудою, то гляне йому в очі і одразу допетрає, скільки грошиків доведеться віддати.
Та Перегуду гнав до Карасівки не тільки гнів. Поки йшов, склав у голові гіркий пазл, тому і розмову почав геть не з того, на що сподівався Оверків син Іван. Хвіртку ногою буцнув, пішов двором до хазяїна, який біля хати саме вивчав інструкцію до нової бензинової пилки. Зупинився за метр від напруженого Івана, в очі йому вп’явся.
— Так он чого ти мою хату спалив! — мовив хижо.
Іван так інстинктивно і підсвідомо смикнувся, аби відскочити, з пилкою в руці, що Перегуда мимоволі Альонку згадав: так само відсахувалася, коли відчувала, що зараз шматок із рота вирвуть.
— Я спалив? Я?! Он ти як заговорив! Я твою хату гасив, виродок ти невдячний! — Іван швидко оговтався, кинув пилку, підскакував навпроти Перегуди, а підійти боявся, тільки знай верещав. — Я по людях ходив, наче воно мені треба, крам твій збирав! Згарище твоє стеріг безплатно, а ти припхався мене ще в чомусь звинувачувати? Та щоб ти був згорів разом зі своєю хатою, мурло ти!
— А ти ж так і планував! Щоби я згорів! Разом із бабцею, з усіма її паперами на хату твого батька! Що? Жаба задавила? Так хотів ще раз Оверкову хату продати, що береги втратив? Не сци, Іване! Признайся! Тут же нікого, крім нас.
— Ніколи не признаюся, хоч убий! — гарячково вигукнув Іван текстом Галі Шовкоплясихи. — Не було такого!
— А хату батькову вдруге продав! І хіба ти не гнида? Ти як людям в очі дивитимешся, коли бабця повернеться? У них теє… дитина, собаки. Куди вони підуть? На вулицю, чи, може, ти їх до себе візьмеш?!
Іван скривився із прикрістю, зиркнув на Перегуду з-під лоба.
— А тобі, бачу, тільки бабця в голові! Ти охолонь, Пашо. Подумай, де та бабця. Хто підтвердить, що в неї було право власності на хату? Ніхто! Тільки, бачу, тебе одного те хвилює! А чому? Може, хотів обійстя мого батька до рук прибрати? Тоді прямо кажи!
— Хотів, аби все по-людському.
— А по-людському — це по-хазяйському, Перегудо! От я і вчинив по-хазяйському. Знайшов для батькової хати нових господарів. Чи було б краще, аби вона без людей геть розвалилася?!
— А мою хату не пожалів! Мене не пожалів, стару жінку…
— От ти знову! Кажу ж: не я! Чим заприсягтися, щоби ти повірив?! Кажи! Чуєш?
— Нема мені про що з мертвим говорити, — сказав Перегуда. — А ти мертвий, Іване! Такий мертвий, що аж тхне від тебе! — розвернувся, пішов із двору.
— Як «мертвий»? Гей! Ти про що? Погрожуєш? Перегудо, падло, ти мені погрожуєш? — кричав Іван услід. — А за що? За що? У мене все за законом! Ти почув?! Усе чисто! Поїдь до нотаріусихи Тасі Ягольник, у неї спитай, як мені не віриш! Вона угоду засвідчувала! Чи ти вже її не трахаєш? Га?
Перегуда не обернувся. Не озвався у відповідь. Сунув у бік хутора: а він же знав! Ще до зустрічі з Іваном розумів, лиш побачив нових сусідів: без нотаріуса оборудка б не відбулася. Сподівався, Тася не причетна до того лайна, а вона, значить, вляпалася?!
Дістався обійстя, вскочив у «Ниву», погнав у райцентр, бо день такий: мрію поїла іржа реальності, і в цій реальності Перегуді треба було тільки одне — негайно побачити Тасю. Сьогодні!
Біля Тасиного дому червоніла боками чиста «Мазда». Загальмував щосили, та брудна «Нива» не зупинилася одразу, смикнулася, піддалася спокусі торкнутися дебелим бампером задньої фари «японки».
Матюкнувся. Вискочив з автівки. Побіг до хвіртки: горіло йому! Мовчки грюкав, не зупинявся. «Ти вдома, Тасю! Знаю! — гупало в голові. — Машина під хатою! Давай! Відчиняй уже! Теє… не зґвалтую!»
Двері рипнули. На поріг вийшов той самий високий поліцейський чин, який у них із Валєрчиком гроші виманив, але, як не крути, слова дотримав, звільнив Перегуду. По-домашньому вийшов: у спортивках, білій футболці на голе тіло, ніби спав солодким сном посеред білого дня, поки якесь падло той сон не зіпсувало своїм грюканням.
Перегуда розгубився. Дивився на поліцейського, як бовдур, очима кліпав, та коліщатка в голові вже крутилися, пропонували варіанти. Варіант № 1: Тася вийшла заміж за поліцейського начальника. Варіант № 2: поліцейський — Тасин коханець. Третього варіанта не існувало.
— Доброго дня, — гукнув поліцейському.
— А, Перегуда! — офіцер впізнав хутірського житця. — Чого тобі? Ще когось убив і признатися хочеш?
— Нікого не вбивав.
— То добре. Так чого тобі?
— Так теє… А ви що тут робите? — запитав уперто.
— Живу я тут, мать твою! Припхався він, запитання мені ставить!
— Та я не до вас. Вибачте. Жінку свою покличте! У мене теє…
