Ініціація - Люко Дашвар
«Сподіваюся, ніхто не допетрав», — одразу взявся перевірити свій дійсний фінансовий стан. Обстежував смердючу будівлю обережно, намацав металеву коробку, не полінувався, витяг її, перевірив вміст: компостна яма виявилася надійнішою за банківський сейф.
Вистачить, аби розпочати! Збудився, всередині завівся вічний двигун. «Не зупинюся, — подумав, — поки теє… у новій хаті вазу з квітами на нове підвіконня не поставлю». Здивувався: квіти?
— Які ще квіти?! — прошепотів. «Для Тасі», — відлунням в мізках. І новий дім перед очі. На дві окремі половини: одна для Валєрчика, бо повернеться, заведе сім’ю і десь же має жити; друга — на три кімнати з кухнею і зручностями. У найбільшій кімнаті — вітальня, дві інші під спальні: для них із Тасею і для бабці, бо колись же знайдеться.
Задумався, аж вічний двигун забарахлив: може, бідолашна бабця подалася зупинку на Київ шукати?..
«Розберуся», — відігнав журбу. Нагадав собі: нуль, білий аркуш! Вичистити обійстя до блиску, перебрати все по цеглині, аби не викинути на сміття те, що ще згодиться у господарстві. Угризся у працю, як у саме життя, бо то коні від роботи дохнуть, а Перегуда намірився сильнішим стати.
У Карасівці про повернення погорільця дізналися вже того ж дня, коли Перегуда з’явився на хуторі.
— «Ниву» перегнав від сараю під кухню. Порається на дворі, збирає щось, — передавали одне одному, та в гості до хутірського житця не пнулися. Наче дали собі час подумати, що з тим фактом робити, бо і порізаних кіз-курей згадали, і поцуплені вила-лопати. Виправдовувалися: хто ж знав, що Перегуда повернеться? Всі ж казали: посадять. А коли так, то нащо добру пропадати?
Цікавість виявилася сильнішою за відчуття самозбереження, яке підказувало триматися від Перегуди подалі, і вже наступного дня вдосвіта перший карасівський візитер ступив на Павлове обійстя.
— Горілки? За свободу і щоби дощі пішли! — запропонував Сашко Шовкопляс. Став посеред двору, злі очі примружив, дістав з-за пазухи пляшку.
— Часу нема, — відрубав Перегуда.
Сонце ще тільки прокинулося, а він уже порався: складав штабелями дошки, які не пошкодив вогонь, запалив посеред двору багаття, нищив усе, що понад’їдала пожежа і що горіло. А що не горіло, складав у мішки для будівельних відходів, одразу вантажив у «Ниву», щоб вивезти на звалище.
Шовкопляс приїхав не лише з горілкою. Повернувся до своєї автівки, яку залишив посеред вулиці, дістав із багажника два повних мішки.
— У мене цемент після ремонту залишився, — сказав, коли дотяг мішки до літньої кухні. — Тобі ж згодиться?
Перегуда лиш кивнув: ані тобі «дякую» чи хоча би «ясно, що згодиться». Шовкопляс роздратувався. Увіп’явся Павлові в очі.
— Ну як життя? — питав без слів. — Дало підсрачника? Не до чужих бабів стало?
Перегуда очей не відвів.
— Мститимешся? — питав без слів.
— Тобі?! А ти яким боком? Як сучка не схоче… — Шовкопляс ковзнув поглядом по обійстю, сплюнув.
— Роботи багато, — сказав.
— Упораюся, — відповів Перегуда.
«Упораюся», — повторював карасівцям, що вони один за одним навідувалися на хутір, зносили, хто що мав: куб дощок, рулон утеплювача, кілька листів гіпсокартону, сотню цегли, залишки целофану, обрізки арматури. Складав дари і вже не зважав на візитерів, які намагалися розпитати Перегуду в деталях про вбивство, ув’язнення, — знай лупав свою стіну.
Карасівці бентежилися: та що з чоловіком в’язниця зробила? Мовчить, як той сич! А мав би виматюкатися, про порізаних кіз-курей спитати, про вила-лопати, інший свій крам, який карасівці по своїх дворах були розтягли. Вони і прямували до Перегуди не з порожніми руками в першу чергу через те, щоби не так уже сильно лаявся. А він наче забув. Не витримували, починали каятися самі: мовляв, Пашко, ми ж по-хазяйськи вчинили, скажи? Хіба було б краще, аби кури-кози з голоду повиздихали, валялися би на подвір’ї, тхнули і на той сморід вовки з лісу позбігалися?
— Ідіть уже собі, — тільки й відповідав. — Чи у вас справ нема?
Забував про карасівців, брався далі вичищати подвір’я з подвоєною увагою, бо важка рутинна робота перетворилася на розслідування пожежі двомісячної давнини. Спочатку примітив, що стіна згорілої хати під вікном колишньої материної кімнатки вигоріла набагато більше, ніж інші, наче хтось розклав багаття під вікном чи облив займистою рідиною саму стіну. Такі ж епіцентри знайшов біля гаража, потім біля козячого загону. Та найбільше вразили Павла сліди мазуту на кістках згорілих вхідних дверей хати. Хтось хотів, щоби двері в полум’ї відрізали шлях до спасіння всім, хто був у домі.
«Хіба нотаріус би встиг усе те сам зробити? — згадував нахабного Германа, сумніви брали гору. — Такі рук не бруднять, інших використовують. Приміром, “дресалівці”. Ті гниди — затяті. Берегів не бачать. Може, вони? Під’їхало їх кілька, у кожного — по каністрі. Розбіглися по двору, бензин чи що там у них було порозливали, підпалили, — в автівки і зникли».
— Чужі? Та може бути, — погодився з Перегудою Оверків син Іван. — Із карасівських би ніхто на таке не «підписався».
Як і решта карасівців, Іван навідався до Павла за кілька днів, та, на відміну від інших карасівців, Перегуда зустрів його привітніше. Навіть роботу відклав. Дістав пляшку, банку з огірками на пень біля літньої кухні поставив. Є за що подякувати! До Іванового подвір’я Валєрчик стягнув інструмент, який уцілів. І охороняти Перегудине обійстя погодився теж Іван. Не Шовкопляс! Хай за гроші, але ж узяв на себе працю.
Біля кухні присіли. Перегуда на щит «Приватна територія. Стріляємо без попередження» показав.
— Твоя робота?
— Подумав… У Карасівці про наш із Валєрчиком договір знають. Не поткнуться, бо я їм руки обламаю. А чужі й не здогадуються. Подумав: хай висить, щоб як хто довбонутий хутором їхатиме, прочитає і не полізе по обійстю шастати, поїде від гріха подалі.
Іван засовався. Дістав з-за пазухи гроші, простягнув Перегуді.
— Тут гривні, які Валєрчик мені дав, щоби я за подвір’ям вашим наглядав.
— Так ти ж
