Ініціація - Люко Дашвар

— Мамо, з моєю пам’яттю все гаразд. Чи я не можу спитати наживо? Зневажаєш дублі?

— Ми живемо без прикрих несподіванок, доню. Тато став більше на роботі затримуватися, але то зрозуміло. Війна. І все це я казала тобі два дні тому по телефону.

— А Ромка? — нарешті видушую полохливо. — Ромка як? Він же не я. Це я можу на кілька днів щезнути, а він тобі щодня дзвонить. Дзвонив. Так?

— Рома більш сентиментальний, ніж ти.

— То що, мамо? Дзвонив? Сьогодні, вчора…

— Учора вранці. Сказав, що кілька днів буде поза зоною. Що зателефонує наприкінці тижня.

— І все? Тобі цього достатньо? — шаленію. Розумію, що то не допоможе, нічого не змінить, не внесе ані краплі ясності, але шаленію. — А раптом із ним щось трапилося? Я вчора ввечері заходила до нього, на сади. Його не було! І Брукс із Брайаном. Тобі це не пече? Чи проблеми дурнуватої лесбіянки для тебе важливіші?!

Мама завмирає, дивиться на мене без гніву і образи: уважно, як на пацієнтку.

— Хочеш поговорити? — обережно пропонує після паузи.

У мене надзвичайно розумна мама! Вона відчуває мої жалі на рівні підсвідомості, ніколи не покине в біді, але і не обніме ніколи: наші стосунки сконструйовані інакшим чином.

— Ти навчила мене обходитися без цього, — відповідаю, не брешу.

2.

Мама мала рацію, коли запевняла перелякану провінціалку Анастасію, яка раптово і під впливом алкоголю виявила в собі приховані лесбійські нахили, що своєю радістю кожна людина прагне поділитися з усіма. А горем, думаю, хоч би з однією людиною, яка зголоситься не тільки вислухати, а й прийняти частину твого болю.

Чому ж я не призналася мамі, що мене використав, зрадив і викинув Блек? Кому ж, як не їй? Може, мені її шкода? Не хочеться, щоби хвилювалася за мене? Чи тому, що у відповідь знайде потрібні слова, але не обніме, а мені не хочеться слів. Лиш обіймів, бо тато вночі не балабонить мамі на вухо, що б вони там не робили, він обіймає її. І вона засинає в його обіймах. Чому ж не розуміє, що фізичний контакт як тактильна підтримка потрібен не тільки їй?

Третій день тирлуюся на батьківській території, майже не їм — не лізе! Демонстративно сплю на дивані у вітальні, не виходжу з квартири, сію хаос і розорення одним тільки своїм настроєм. Мама розуміє — зі мною все не так, та принципам не зраджує. Не повторює настирно «хочеш поговорити?», не годує силоміць, не лізе в душу і поводиться так делікатно, що хочеться крикнути: «Та заради Бога! Ти ж психолікар! Повинна зазирати в душу! Ти так і не розумієш, чого мені треба? Та просто підійди і обніми!» Думаю, після такої тиради мама би підійшла. І обійняла б. І, певно, навіть доповнила обійми якимись дуже правильними словами. Але не думаю, що мені б допомогли ті обійми.

Третій день на Правому. Лівий берег небезпечний, як чужа ворожа планета. Мама з татом уже перевезли мої речі з квартири на вулиці тупих довірливих Ентузіастів, і я не спитала, хоч язик і рвався: «Чуєте! Певно, в квартирі хтось чекав на мене. Він… не поцікавився, що зі мною сталося?» Мовчу. Тільки думаю про те, що назвала Блека чорним, бо сама — чорна.

Нарешті вмикаю ноут, хоч серце і мізки — проти. Вмикаю, аби бездумно перевірити пошту і реальність. Лише один лист. Із «Кресала». Перші дієслова кидаються в очі, щойно розкриваю громіздкий файл: використали, зрадили, викинули. Що це? Читаю уважніше.

«“Кресало” бачить корінь усіх проблем: продажні політики використали, зрадили і викинули…» Далі — про український народ, але то вже нецікаво.

Мені в «Кресало»?

У шпаківню великого офісного центру ведуть не три дієслова з мого минулого. Дочитала файл до кінця, відшукала дієслова з майбутнього: з намірів, планів і прагнень.

— Убити! Винищити! Викоренити! Випалити вогнем!

Вистачить одного: вбити. І аж двоє людей — перед очі. Стоять напроти, пнуться сперечатися: дивакувата Діна і старий нотаріус Реформаторський. Дід — про єдину ініціацію, яка тільки і є важливою. Діна з дурнуватою тезою про те, що коли хтось один убиває в собі людину, він уб’є ще багато людей. Мені є що відповісти.

— Невже ви і досі не усвідомили? Поки не винищимо зраду, брехню, підле лицемірство, намагання використати собі подібного, ніякий цивілізаційний рух вперед неможливий. І це не примха говорить моїми вустами! Не образа, біль, спустошення, розгубленість, а усвідомлення гуманітарної місії справжньої людини!

Дід Реформаторський і Діна перезираються. «Вона так нікого і не зрозуміла», — каже дід Діні. «Ще встигне. Вона просто розгубилася», — відповідає Діна.

Та пішли ви! Не час для розмов. Хочу діяти. Мені — в «Кресало».

У кабінеті пані Півник велелюдно: вилизану до блиску підлогу топчуть брудні черевики більш як десятка чоловіків у камуфляжі, та я не встигаю перерахувати по головах. Пані Півник бачить мене, натхненно кудахкає, полишає співрозмовників, спішить-підлітає і… стискає в міцних обіймах.

— Обнімашки! — виголошує радісно. Цьомкає мене в щоку.

Ма… ти моя Мотря!

Не встигаю відреагувати, ледве стримую напад нестримної нудоти. Пані Півник уже підхоплює мене під руку, тягне до бойового крила «Кресала». Це ж вони?

— Знайомтеся, хлопці! Цю талановиту прекрасну дівчину звуть Меланією. Вона повністю підтримує наші ідеї. На сто відсотків! Інакше б її тут не було! — чую клекіт виконавчого директора «Кресала».

— А що за ім’я — Меланія? — перепитує один із чоловіків.

— Мілка! — відпасовує йому якийсь дотепник, і для всіх них я миттєво стаю Мілкою — коровою з шоколадки. Якщо вірити мамі, засмучуватися не варто, бо новим змістом можна наповнити будь-що, навіть ідіотське прізвисько.

Не встигаю відреагувати, хоча подумки навіюю собі: забути, я тут задля іншого! Пані Півник клекоче обурено, оперативно вимітає з кабінету бойове крило, запрошує мене сісти, бо…

— …Ти дуже вчасно з’явилася, Меланіє! Відчувала, що потрібна саме зараз? Признайся: відчувала?

— Чи могло бути інакше? — мовить мій клятий язик.

— Попрошу секретарку принести нам каву, і почнемо, бо маємо виробити стратегію діяльності бойового крила, а то надважливо! Усі, хто потрібен, на місці. Я! Ти… І Олег.

І тут я зрештою усвідомлюю, що за столом нас троє. Вона. Я. І міцний мужик років сорока з гаком у камуфляжі з