Ініціація - Люко Дашвар

мама сильніша, цілеспрямованіша. Не він веде! Його ведуть, а для чоловіка то, певно, така штричка в серце! Бідний тато!» Та одного разу, ще в студентські роки, коли перед сесією ніч просиділа над конспектами і перед світанком пішла на кухню заколотити собі кави, мимохідь зупинилася біля прочинених дверей батьківської спальні. Вони спали. Не дупами одне до одного, хоча, чесно кажучи, в ті часи я легковажно вважала, що після трьох-чотирьох років шлюбу всі подружні пари так і сплять. Тато лежав на спині, відкинув одну руку, щоби мамі було зручніше причаїтися на його плечі. Другою рукою обіймав її, і так спали. І я подумала, що, може, ми з Ромкою геть не знаємо наших предків, бо ніколи не бачимо їх такими. І потім, уже з незрозумілого спротиву і зацікавленості, разів сто знаходила привід зазирнути до батьківської спальні, і щоразу просила їх подумки: тільки не дупами, не спинами дивіться одне на одного!

Дідько! Вони не підвели! Вони завжди спали в обіймах, і від тих гармонійних ночей і дні їхні тепер набирали іншого змісту, бо варто було визнати: хоч мамині рішення завжди і перемагали, проте і татові ніколи рота не закривала, ніколи не принижувала, завжди уважно прислухалася і вміла пояснити свої аргументи. Вони таки говорили. Багато говорили поміж себе. А ми з братом ловили кайф від самостійності, яку батьки подарували нам змалечку.

Ми переоцінили цю позицію, коли виросли. Отут і з’ясувалося, що єдиним нашим матеріальним спадком мама з татом вважають по тридцять квадратних метрів нашої квартири біля знесеного Євбазу, на місці якого давно отаборився цирк. Ну, це ж цирк! Нашим друзям батьки купували квартири-тачки, допомагали престижно працевлаштуватися, а нам із Ромкою пропонували і далі рухатися самостійно. І це при тому, що мама з татом не бідували: за чималі гроші вкалували з хронічним фанатизмом, аби у відпустках намотувати кола по світу. Теж самостійно. Без нас.

— Працюйте над власними життями — і результат не забариться, — радила мама.

Ми прийняли і це, самостійно збивали в кров коліна, та завжди знали і інше: мама з татом поряд, якщо знадобиться допомога — не кинуть. Так і було. Коли Ромка розбив ущент автівку, за яку ще не виплатив кредит, мама першою відкрила їхній із татом спільний гаманець і вперто радила мені не докладати власних грошей, та мені тоді дуже кортіло взяти участь у спільному загальносімейному порятунку брата. Наче скоро моя черга, наче маю віддати зараз, щоб узяти потім.

І от моя черга настала? Після нескінченної тоскної ночі на Русанівських садах уперто сунула до батьківської оселі, сама собі дорікала: навіщо? Чим може допомогти мама? Ромку розшукати? Хіба я йду до батьків заради Ромки?

Незважаючи на ранній час, мама була вдома. Відчинила двері, не дала мені і слова сказати.

— У мене пацієнтка, — пояснила. — Зможеш почекати, поки закінчу з нею?

— Куди ж поспішати? В запасі — вічність, — відповіла.

Мама глянула на мене уважно, навіть хотіла щось запитати, та лиш хитнула головою.

— Дочекайся, — попросила, пішла до колишньої нашої з Ромкою дитячої кімнати. Роки три тому мама створила в ній дуже атмосферний кабінет для приватних прийомів, тож коли час від часу я нагло з’являлася у батьків посеред ночі з твердим наміром переночувати, аби не пхатися на Лівий берег, то завалювалася на диван у вітальні.

І зараз згодився. Упала, спробувала пригасити темні емоції, зібрати докупи думки, та шлунок скрутило: підхопилася — на кухню. У холодильнику вистачало вареного-готового, але поратися з ним, розігрівати, перекладати зі сковороди на тарілку здавалося підлою зрадою власного розбитого серця. Відламала кілька бананів від гілки, пішла батьківською оселею.

З кабінету лунали голоси.

— Чому все це відбувається зі мною? Чому? Я і досі в усе це не можу повірити! Господи, сором який! — тихо, майже пошепки бідкалася якась жінка.

Я загальмувала поряд із кабінетом, прислухалася.

— Перед ким вам соромно, Анастасіє? Перед собою чи перед людьми? — спитала мама.

— Ясно, що перед людьми!

— Повірте, це не сором. Вам просто страшно. Що люди дізнаються, стануть пліткувати, насміхатися, зневажати. Вам страшно жити так, як ви самі хочете.

— Так це ж найстрашніше, Евеліно Василівно! Що я цього хочу! Бо я не хочу хотіти! Це ж ненормально! Про це взагалі ніхто не знає, крім вас. Знаєте, скільки часу мені самій знадобилося, аби насмілитися до вас прийти.

— Правильно зробили, що прийшли.

— Бо вже не можу сама з цим упоратися. Якби ж ви знали, як я боролася за те, щоби залишитися серед нормальних. Навіть мужчині віддалася. Уперше за життя. Думала: маю це пережити! А раптом усі проблеми тільки через те, що в мене і досі ніколи не було мужчини.

— Допомогло?

— Дуже хотіла, щоб допомогло! Дуже старалася!

— Не допомогло?

— Не допомогло.

У кабінеті зависла тиша.

— Давайте так зробимо, Анастасіє. Розкажіть, із чого все почалося. Можливо, ми зможемо зрозуміти мотиви ваших суперечностей.

— У мене в Києві колега був, він загинув нещодавно. Дуже пристойний чоловік. Ми товаришували, виручали одне одного. І от восени минулого року я у своїх справах у Києві була, за день не впоралася, довелося на ніч у готелі зупинитися. Увечері самотньо стало, я зателефонувала колезі, а він каже: «Тасю, хочеш у клуб? Ходімо, пригощаю». Він дуже добрим був, щедрим. І я погодилася. У клубі ж цікавіше, ніж самій у готельному номері стирчати. Ну, і пішли. У клубі колега зустрів приятеля. А приятель із сестрою там був. Вона така, знаєте, особлива. Я одразу відчула, що вона особлива. І вона… Вона так дивилася на мене. Так дивно, так відверто, що мені аж захотілось утекти. А ми ж там випили. І чоловіки відійшли від столика, де ми сиділи. І ми з нею вдвох залишилися. А мене розвезло, певно, бо я взяла і поклала руку на її долоню. А потім узяла її долоню в обидві свої руки, а вона своєї руки не відняла. Ну, і… Уже чоловіки поверталися. Я їй адресу готелю проторохтіла і сказала, що чекатиму. І як дала дьору з того клубу!

— Вона не прийшла?

— Прийшла! А я вже протверезіла! І ще гірше стало. Розумієте? Усвідомлюю: все гаразд, вже не п’яна, вже можу міркувати тверезо. І все розумію: що я нормальна, що треба перед дівчиною вибачатися. Глянула їй в очі —