Ініціація - Люко Дашвар
Вічний двигун, залитий найякіснішим пальним — мрією, працював без збоїв: Перегуда вкалував, як проклятий, наче б зупинись хоч на мить — впаде і здохне. Та майбутнє життя з Тасею вимагало, аби працювали не тільки руки, а й голова. Скоро усвідомив: якщо зараз одночасно з будівництвом не взятися за виробництво козячих сирів, то грошей не вистачить не тільки на квіти на новому підвіконні, а й на самі підвіконня.
А крім підвіконь ще стільки всього потрібно для хати. Та і для Тасі…
Кіз не було. Зате відгукнувся Гіві, коли Перегуда зателефонував хазяїнові грузинського ресторану на початку літа. Не спитав, куди щез Павло після їхньої таємної весняної змови, не дорікнув за довгу незрозумілу мовчанку.
— Вези сири! — сказав, і тих двох слів вистачило, аби Перегуда мотнувся по навколишніх селах: скупив козяче молоко в бабів, заприсягся і надалі забирати все до краплини, повернувся на хутір і почав чаклувати, бо схотів зробити такі вже сири, щоб їх з руками відривали. Товк собі: буде діло, буде. На чужому молоці почну, а там і собі кіз куплю, потім нову міні-сироварню, бо без неї обсягів не добитися.
Справи рухалися, мрія все ближче. Так близько, що Перегуді дедалі частіше кортіло зупинити «Ниву» біля Тасиного дому в райцентрі, гукнути, щоб вийшла…
«Чекаєш? Уже скоро», — обнадіяти, наче нотаріусиха в курсі Павлових мрій.
Хоч раз на тиждень у справах виривався в райцентр, та так жодного разу і не зупинився біля Тасиного дому. Проїжджав повільно, констатував: дім стоїть, у дворі охайно, значить, Тася на місці. І червона «Мазда» біля подвір’я підтверджувала: нікуди нотаріусиха не поділася, певно, біля вікна стоїть, виглядає Перегуду, бо ж горда, сама до нього не піде, чекає від чоловіка першого кроку.
— Скоро, Тасю, скоро, — шепотів у бік Тасиного добра: міцного, як білий гриб, дому, двору, «Мазди». — До середини осені впораюся. Здохну, але впораюся. Приїду по тебе, заберу в новий дім.
Карколомні події нагло втрутилися в Перегудині мрії, коли літо тільки наближалося до своєї середини.
Усе почалося того дня, коли Перегуда сидів на балках нового даху, притримував, допомагаючи закарпатцям закріпити їх. Зверху все, як на долоні. Помітив «швидку», яка мчала в бік Карасівки, здивувався: це ж що мало в карасівців статися, щоби якийсь із них до «швидкої» не тільки додзвонився, але й умовив приїхати? Глянув у бік села, що одразу за полем: вулицею люди бігають, метушаться.
— Показилися вони там, чи що? — буркнув, повернувся до роботи і думати про карасівський ґвалт забув.
Надвечір хутором у бік райцентру їхала на дирчику одна з карасівських, Валєрчикова однокласниця Олька. Зупинилася біля Перегудиного обійстя.
— Дядь Паш! — гукнула. — А як Валєрчик?
Та як Валєрчик. Нормально Валєрчик! Перегуда перше що зробив, коли на волю вийшов, купив дешевий мобільний, зателефонував синові у військо і сказав:
— Значить так. Оту дурну затію, щоб не дзвонити один одному, я скасовую навічно. Не хочеш дзвонити — не дзвони. Але есемески щоби слав! А я тебе набиратиму хоч раз на тиждень. Розповідатиму, як тут справи в нас.
— Валєрчик наш тепер теє… в авіації, — Перегуда підійшов до хвіртки, роздивлявся яскравий дівчачий дирчик. — Авіатор, мать твою.
— Привіт передавайте, — Олька вже хотіла завести свій трандулет, та на язиці свербіло. — Чули, що в нас сталося? — спитала Перегуду. — Ні?
— Що ж там у вас такого сталося?
— Шовкоплясиха чоловіка отруїла!
Перегуда вухам не повірив. Вирячився на дівчину.
— Що? Так усім і сказала: «Люди добрі, я чоловіка отруїла»?
— Дядько Сашко горлав! Що отруїла. Люди позбігалися, а Шовкоплясиха — як німа. Стояла і хиталася.
— Раз горлав, значить, не помер. А раз не помер, яке ж то отруєння? Може, з’їв якогось простроченого лайна з магазину, — припустив Перегуда.
— Як «не помер»?! Може, вже і помер. Звідки я знаю? Я додому побігла, коли «швидка» під’їхала, бо серіал саме починався. Мама казала: сусіди Шовкопляса вже непритомного попід руки в «швидку» тягнули. А Шовкоплясиха і не ворухнулася. Уявляєте, яке стерво!
— Усі ми такі, що теє… і уявити неможливо, — буркнув Павло, пішов до нового дому, як до спасіння від прикрих думок, та думки не відступали: винуватими стали, гіркими, безпорадними. Ліпить нову хату власними руками, а ті руки наче дім Шовкоплясів нанівець зводять. Місить суміш, а сам усе в бік Карасівки зиркає.
Чи піти? Увечері наважився. Уже вийшов з обійстя на вулицю, та раптом загальмував, завагався. «Якого біса я там забув?! — думав. — Що робитиму? Пізно помилки виправляти. Уже теє… постарався!»
Не пішов. Коли ніч упала, сидів біля літньої кухні, в якій хропіли потомлені будівельники-закарпатці, курив одну за одною, бентежився: дурне люди кажуть. Не могла Шовкоплясиха таке злодійство утнути. Згадав сині ордени на Галиному обличчі: чи могла?
— В очі б їй подивитися…
Ледве дочекався ранку, видерся на новий дах, вдивлявся в обриси карасівських обійсть: тихо. До вечора не розгинався, а коли в темряві вже не видно було власних рук, не те щоб цвяха чи молотка, відчуття гіркої провини погнало до Шовкоплясихи.
Підкрався, як злодюжка, знайшов дірку в паркані, проліз на подвір’я, посунув до хати, та раптом у хаті заголосила жінка: тихо, люто-злостиво, наче проклинала когось. Аж завмер, стільки дрімучої фатальної сили вчувалося у тому голосінні.
— Перелякався? — почув тихий голос з-під винограду, який щільним шаром вкривав альтанку біля хати.
Озирнувся. Бачить: в альтанці на лаві Галя Шовкоплясиха сидить, — і така урочиста, спокійна. Руки зчепила, на коліна поклала, спина рівна.
Зупинився за метр, наче ближче підійти — то вже гріх.
— А теє… в хаті хто? — спитав пошепки.
— Свекруха. Кляне мене, сучка стара.
— А…
Замовк: що казати?
— А я мріяла у Вінницю поїхати. До Лєнки, — прошепотіла Галя так тоскно, наче до Вінниці — як до Ріо.
— А Лєнка — дочка?
— Дочка. Навчається у Вінниці.
— Так теє… поїдь.
— Та як тепер? Тепер ніяк.
Перегуда напружився: ось вона, година «Х». Ще мить — і не залишиться запитань, тільки б насмілитися поставити те запитання вголос.
— Баби кажуть, ти Сашка теє…
Кивнула: так, теє.
— А чим же ти його…
— «Бордоскою»…
— Бордоською сумішшю?
— Ніхто не знає.
— Та як «ніхто
