Ініціація - Люко Дашвар

За спиною чоловіка в спортивках виникла ще не стара доглянута жінка в яскравому сарафані. Сплеснула долонями.

— Може, тобі ще й дітей наших у ряд виструнчити? — крикнула Перегуді. — А ти хто такий? Питання у нього до мене! Які ще питання? Я тебе вперше бачу!

Відступив на крок.

— Вибачте, — сказав.

Пішов до «Ниви», та чув, як жінка на ґанку Тасиної хати пиляє чоловіка: мовляв, от дарма вони спокусилися на шанс купити за копійки ще один дім для сім’ї і «Мазду» особисто для неї, бо хоч і зекономили гарно, проте дім у сумнівному районі. Мало не щодня якісь покидьки під вікнами шастають, і які ж треба нерви мати, щоби від них відгавкуватися.

Зупинився, серце впало: а Тася де?..

— Чуєте! — гукнув у бік ґанку, на якому ще стояли офіцер зі своєю файною жінкою. — Я чого… Я вас турбувати не хотів, вибачте ще раз. Тут раніше нотаріусиха жила. Я думав, тут вона. Я до неї.

— Уже скоро місяць, як немає тут ніякої нотаріусихи! — пихато вигукнула жінка поліцейського. — Сам не бачиш?

— А не знаєте часом, куди вона виїхала?

— Та хоч світ за очі! Чи нам не однаково?! — відрубав високий поліцейський чин.

Двері — гуп!

Перегуда повертався на хутір, та бачив не шлях: перед очима двері, двері. На яку не гляне, вона — гуп! — зачиняється перед самим Павловим носом. Він на іншу, і вона — гуп! Гуп, гуп…

Заглушив двигун перед обійстям. Довго сидів. Крутив у руках мобільний, усе думав: може, зробити, нарешті, те, що міг зробити ще першого дня після звільнення з ізолятора, — подзвонити Тасі? Набрав Тасин номер, та кнопку виклику так і не натиснув. Зірвався, важко пішов до закарпатців, які обідали біля літньої кухні.

— Хлопці, тут таке діло. Дякую за все! На совість працювали. Далі сам, — власноруч зачинив ще одні двері.

Нема куди більше поспішати. Мріям кінець.

Частина третя

1.

До мене більше не приходять сни. Щезли з тої карколомної весняної ночі, коли Блек перетворився на Тимура, зрадив і назавжди викинув мене з найманого кубельця на вулиці тупих довірливих Ентузіастів, а брат провалився у невідомість разом зі своїми ротвейлерами.

Чому тоді я не вчинила ґвалт на Русанівських садах: не стукала до сусідніх дач, аби розпитати, що сталося з Ромкою, собаками, чому не викликала поліцію? Теж із собаками! Як злодюжка, тихцем просиділа на порожній холодній дачі до ранку і, хоч разів двадцять діставала мобільний, щоби зателефонувати братові (бо що ж логічніше, якщо ти хвилюєшся за близьку людину?), так і не зробила того. Боялася пропустити дзвінок від Блека? Собі не збрешеш: боялася пропустити дзвінок від Блека. Блек не подзвонив.

Уранці шлунок скрутився у спазмах від голоду, смикав: ти ж від учорашнього ранку нічого не їла! Брьохала з Русанівських садів у бік метро, їла очима все, що повиносили ранні вуличні торгівці: запашні пиріжки, хрусткі горішки, солодкі яблука, солоні огірки, навіть сушену шипшину. Відчувала не тільки запах, — смак. І спитати б: чому не підійшла, не купила собі поїсти? Сунула все швидше до потягів метро, ніби саме перебування на Лівому березі — гірше за голод, просто смерть. Тільки скиглила пошепки, намагаючись втиснутися у переповнений вагон:

— Ой, мамо…

У мене дивні стосунки з мамою: ми співіснуємо, як дві окремі, але пов’язані нерозривним зв’язком планети. Я приймаю і погоджуюся з логікою, за якою вона вибудувала не тільки власне життя, але й наші: тата, моє, братове, бо її спосіб життя не міг не позначитися на нас. Мама — головна, лідер, командир, ватажок. У свої п’ятдесят шість вона завжди в формі: струнка, підтягнута, доглянута і так фанатично націлена на результат, що це не може не викликати поваги. Мама займається йогою, бігає, — але виключно з шостої ранку до сьомої. Потім півгодини на вмитися-намалюватися, поснідати чимось корисним — і вперед: фах звичайного психотерапевта мама давно розширила до поєднання консультацій у приватній клініці з семінарами про здоровий спосіб життя, авторськими методиками досягнення гармонії в перенасиченому інформацією світі, приватними прийомами і навіть цілительством, яке відкрила в собі кілька років тому. Може, мамині успіхи свого часу спровокували мене на те, щоб і самій зорганізувати тренінги з комунікацій і формування особистості? Бо мама би помогла?

Мама ніколи:

— не відмовляла в допомозі, але і не пропонувала допомогу сама;

— не оцінювала критично чи схвально мої наміри, лише радила оцінити їх самій;

— не вчила мене куховарити, але куховарила сама;

— не обіймала, хоча інколи могла присісти поряд, покласти руку на моє плече, але щоб пригорнути мене до себе, як найдорогоцінніший скарб, — ніколи;

— не втручалася в моє особисте життя. Просто ніколи.

У свої тінейджерські роки ми з Ромкою дуже тішилися з того. Особливо з останнього пункту, бо дурні наші вибрики зупиняли не батьки, а відчуття самозбереження і страх. Звичайно, взагалі без дурних вибриків не обходилося, та, на відміну від наших друзів, батьки яких брали на себе тягар наслідків тих косяків, нам із Ромкою доводилося самим відповідати за свої вчинки. І коли тато, наш мудрий, врівноважений тато, натякав мамі, що треба більше втручатися в наше з Ромкою життя, мама завжди відповідала:

— Стасе, ми власним прикладом показуємо, що вважаємо гідним життям.

— Ліно, думаєш, у них вже вистачає досвіду, аби порівнювати своє життя з нашим? — питав тато. Він зажди називав маму Ліною, хоча повне її ім’я Евеліна. М’яке, ніжне ім’я, у якому відсутні загрозливі гар-р-р-рчливі та зміїні ш-ш-ш-шиплячі звуки, та в перекладі з давньоєврейської, як не крути, Евеліна — «життєва сила». Батьки моєї мами з іменем для доньки не промахнулися.

— У них вистачить розуму! — Мама була дуже високої думки про наші з Ромкою розумові здібності.

Тато погоджувався. Він завжди погоджувався з мамою, і до часу я жаліла його, бо скидалося на те, що тато у всьому залежний від неї. Не розуміла чому. Заробляв пристойно і теж фанатично віддавався інженерній роботі на оборонному підприємстві, хоча оцінити його здобутки я не могла, бо жодного разу він не поділився подробицями своєї діяльності. Тс-с! Ані слова! Військова таємниця. «Може, тато слабкодухий і йому так просто зручніше? — розмірковувала. — Чи підсвідомо відчуває, що