Бог Дрібниць - Арундаті Рой
Маммачі геть утратила владу над собою.
Тож вони, дві літні пані, й зробили те, що мали зробити. Маммачі розпалила жагу, Крихітка-кочамма уклала план. На роль карлуватого помічника згодилася Кочу-Марія. Спочатку вони заманили до кімнати Амму і замкнули її, а потім послали по Велюту. Того треба було спровадити з Аєменема ще до повернення Чако. Передбачити реакцію Чако було годі, тому покладатися на нього вони не могли.
Втім, не лише ці дві пані завинили, що події вийшли з-під контролю і помчали вперед, ніби оскаженілі від страху коні. Що стали змітати всіх і все на своєму шляху. Що до того часу, як Чако з Марґарет-кочаммою повернулися з Кочина, було вже надто пізно.
Рибалка вже знайшов Софі-моль.
Погляньмо на нього.
На світанні він уже у своєму човні, поблизу гирла ріки, якою плаває з самого малку. Після вчорашньої зливи вона ще стрімка і роздута. Щось, погойдуючись у воді, пропливає мимо, і його око зачіпається за кольори. Рожево-ліловий. Каштановий. Пісочний. Ці барви несе прудка течія, прямуючи до моря. Він простягає бамбукову жердину і притягує їх до себе. Це зморщена русалка. Русаленя. Русалонька. З каштановим волоссям. З носом імперського ентомолога і зі срібним наперстком, затиснутим в кулачку на щастя. Він перетягує її з води у човен. Кладе на тонкий бавовняний рушник, і так вона й лежить там, на дні човна, поміж дрібною сріблястою рибою — його сьогоднішнім уловом. А він веслує додому — таій-таій-така, таій-таій-томе — і розмірковує про те, що не варто, ой, не варто рибалці вважати, ніби він уже добре знає ріку, навіть свою. Добре Міначал не знає ніхто. Ніхто не знає, що та ріка може зненацька поцупити або так само зненацька принести. І коли. Власне це й спонукає рибалок до молитви.
У коттаямській поліції тремтячу Крихітку-кочамму провели до кабінету начальника відділку. Вона розповіла інспекторові Томасу Метью про обставини, які змусили терміново звільнити одного з робітників фабрики. Паравана. Кілька днів тому він намагався… намагався… силоміць взяти її племінницю, сказала вона. Розлучену, з двома дітьми.
Крихітка-кочамма неправдиво описала стосунки між Амму й Велютою аж ніяк не заради Амму, а лише для того, щоб уникнути скандалу і порятувати в очах інспектора Томаса Метью репутацію родини. Їй навіть на думку не спало, що згодом Амму таки стягне ганьбу на свою голову, бо піде у поліцію розповісти, як усе було насправді. Крихітка-кочамма говорила і вже й сама починала вірити у те, що говорить.
Інспектор запитав, чому у поліцію звернулися тільки тепер.
— Ми — давня, шанована родина, — сказала Крихітка-кочамма. — Не хотілося, щоб пішли пересуди…
Інспектор Томас Метью, який ховався за наїженими, наче в рекламі компанії «Ейр Індія», вусами, розумів її чудово. Він сам мав доторканну дружину і двох доторканних доньок, у чиїх доторканних лонах чекали свого часу цілі доторканні покоління…
— Де зараз постраждала?
— Вдома. Вона не знає, що я сюди приїхала. Інакше мене не пустила б. Нічого дивного: вона страшенно хвилюється за дітей. Просто в істериці.
Згодом, коли інспектор Томас Метью дізнався, як усе було, його неабияк занепокоїло те, що речі зі світу доторканних, які виявили у того паравана, були не крадені, а подаровані. Тож коли після похорону Софі-моль Амму зі своїми близнюками прийшла до нього, щоб розповісти, яка трапилася помилка, а він постукав її по грудях своїм кийком, це була не спонтанна вихватка грубого поліціянта. Він добре знав, що робить. То був заздалегідь продуманий жест, спрямований на те, щоб принизити її і залякати. Спроба навести лад там, де його було порушено.
Ще пізніше, коли вляглася курява й було належним чином оформлено всі папери, інспектор Томас Метью привітав сам себе з тим, що все обернулося так, як обернулося.
А поки що він уважно і шанобливо слухав, як снує свою розповідь Крихітка-кочамма.
— Вчора ввечері — десь о сьомій, уже темніло — він прийшов до нас з погрозами. Падав дуже сильний дощ. Зникло світло, і ми якраз запалювали лампи, коли його побачили, — говорила вона. — Він знав, що єдиний у домі чоловік, мій племінник, Чако Іпе, поїхав до Кочина. Вдома залишилося тільки троє жінок, — Крихітка-кочамма на мить примовкла, щоб інспектор якомога краще уявив, якого жаху міг нагнати знавіснілий від хоті параван на трьох безборонних жінок.
— Ми сказали, що ліпше йому просто тихенько поїхати з Аєменема, бо інакше ми звернемося в поліцію. Він же з самого початку заявив, нібито моя племінниця відповіла йому згодою, можете собі уявити? Запитав, чи є у нас докази того, у чому ми його звинувачуємо. Потім сказав, що згідно з трудовим законодавством у нас немає підстав для його звільнення. Був напрочуд спокійний. «Минули ті дні, — сказав він, — коли ви могли викидати нас геть, як собак».
На цю мить Крихітка-кочамма була вже дуже переконлива. Ображена. Обурена.
Бурхлива уява взяла гору остаточно. Вона не стала описувати, як Маммачі геть утратила самовладання. Як підійшла до Велюти і плюнула йому в лице. Якими словами його обзивала і що говорила.
Натомість Крихітка-кочамма розповіла інспекторові Томасу Метью, що до поліції її спонукало прийти не лише те, що говорив Велюта, але й те, як він це говорив. Найбільше її вразила цілковита відсутність жалю через скоєне. Так, ніби насправді він ще й пишався тим, що зробив. Сама того не усвідомлюючи, вона наділила Велюту рисами чоловіка, який принизив її під час демонстрації. Описала лютий і водночас глумливий вираз його обличчя. Безсоромні, нахабні нотки у голосі, які дуже її налякали. І переконали, що між його звільненням і зникненням дітей таки існує зв’язок… не може не існувати.
Того паравана вона пам’ятає ще дитиною, сказала Крихітка-кочамма. Завдяки її родині він здобув освіту, у
