У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

найзачуханішої провінціалки вона вже за п’ять хвилин відкривала всі шлюзи своїх вражень. Коли якась шляхтянка з Авранша, незугарна відрізнити Вагнера від Моцарта, говорила при маркізі де Камб-ремер: «За час нашого перебування в Парижі не було ніяких цікавих новинок; якось ми завітали до Комічної Опери, ставили «Пе-леаса і Мелісанду» — це якийсь жах!», маркіза де Камбремер кипіла, їй хотілося крикнути: «Навпаки, це маленький шедевр», хотілося «стятися». Можливо, ця комбрейська звичка перейшла до неї від сестер моєї бабусі, які називали це «стати до бою за правду» і які любили обіди, де їм щотижня доводилося відбороняти своїх богів від філістерів. Маркіза де Камбремер любила «розігнати кров», «заїдаючись» через мистецтво, як інші заїдаються через політику. Вона заступалася за Дебюссі, як заступалася б за свою приятельку, якій закидали б гріховодство. А проте мусила б вона розуміти, що, кажучи: «Ба ні, це маленький шедевр», вона не могла в особи, яку ставила на місце, зразу піднести її естетичну планку на такий рівень, де вони дійшли б спільного знаменника без довгої суперечки між собою. «Доведеться спитати у Ле Сіданера, як він оцінює Пуссена, — сказав, звернувшись до мене, адвокат. — Він потаємник, мовкун, та все-таки я його виверну як рукавичку».

«Зрештою, — вела далі маркіза де Камбремер, — я не виношу заходу сонця, це романтика, опера. Ось чого мені осоружний дім моєї свекрухи з його південним зелом. Самі побачите — це щось у дусі парку в Монте-Карло. Мені більше до вподоби ваше узмор’я. Воно смутніше, щиріше; тут є стежина, звідки моря не видно. У дощові дні там лише сльота, але то цілий світ. Це як у Венеції: я ненавиджу Великий Канал, натомість не знаю нічого зворушливішого, ніж її вулички. Все залежить від атмосфери».

— «Але ж, — озвався я, відчуваючи, що єдиний спосіб реабілітувати Пуссена в очах маркізи де Камбремер — це повідомити, що він знов у моді, — Дега запевняє, що нема нічого прекраснішого, ніж шантильєйський Пуссен. — «А що це таке? Шан-тильєйського Пуссена я не знаю, — промовила маркіза де Камбремер, — зате луврський Пуссен, як на мене, жахливий». — «А Дега у захваті й від луврського». — «Треба ще раз подивитися. Я його призабула», — по хвилинній паузі відповіла вона так, ніби сприятливий суд про Пуссена, який вона мала назабаром ухвалити, залежав не від того, що я їй сказав, а від додаткової і цим разом остаточної експертизи, яку вона замірялася провести в Луврі, аби скорегувати свою думку.

Здобрівши тим, що вона почала переглядати свої колишні погляди (бо, хоча вона поки що й не захоплювалася Пуссеном, а все ж відкладала свій присуд до другого обговорення), я облишив ці тортури і, звернувшись до її свекрухи, сказав про те, як багато я чув про дивовижні квіти у Фетерні. Вона скромно забалакала, ніби про садок якогось кюре, про сад за її будинком, куди вона вранці у шлафроку виходить просто з кімнати погодувати павичів, зібрати свіжознесені яйця і нарвати циній і троянд, які, облямовуючи на столі збиті яйця або рибний фрітюр, нагадували їй укохані садові алеї. «Так, це правда, троянд у нас багато, — сказала вона, — наш розарій близесенько від дому, від їхнього духу мені, бува, аж голова болить. На терасі в Ла-Распельєр куди приємніше: вітром доносить туди трояндовий запах здалеку і від нього менше чманієш». Я звернувся до синової. «Достоту як у «Пелеасі», — сказав я, щоб підхлібити її модерністським смакам, — там теж трояндовий запах долітає до тераси. Ним просякнута і партитура: у мене hay fever[12] і rose fever[13] , і щоразу я чхав, коли слухав цю сцену».

— «Пелеас» — то такий шедевр! — вигукнула маркіза де Камбремер. — Я нетямлюсь від нього! — і, наближаючись до мене з зальотними жестами дикунки, допомагаючи собі пальцями, щоб брати уявні ноти, вона почала курникати, як їй, мабуть, здавалося, сцену прощання Пелеаса, і продовжувала свої вправляння з ґвалтовним завзяттям, ніби їй дуже залежало на тому, щоб нагадати мені саме тепер сцену, чи, вірніше, показати мені, що вона її пам’ятає. — Гадаю, це сильніше, ніж «Парсифаль», — додала вона, — бо в «Парсифалі», навіть у найкращих місцях, виникає гало фраз мелодійних, а як мелодійних, то й млявих. — «Я знаю, ви чудова піаністка, — сказав я Камбремер-старшій. — Дуже хотілося б вас послухати». Пані Легранден-Камбремер дивилася на море, щоб не брати участи в розмові. Вважаючи, що її свекруха байдужа до музики, вона зводила її блискучий талант, який визнавали всі, а заперечувала лише вона одна, до віртуозного музикування, нездатного схвилювати нікого. Щоправда, єдина ще жива Шопенова учениця твердила цілком слушно, що манера виконання маестро і те «почуття», з яким він грав, передалося через неї лише маркізі де Камбремер, проте грати, як Шопен, аж ніяк не було компліментом в очах Легранденової сестри, яка нікого в світі не зневажала так, як польського композитора. «Ох, вони вже летять!» — скрикнула Альбертина, показуючи на чайок, — скинувши на мить своє квіткове інкогніто, вони всі гуртом здіймалися до сонця. «Ходити не дають їм велетенські крила», — процитувала Камбремер-молодша, плутаючи чайок з альбатросами. «Я їх дуже люблю, я надивилася на них в Амстердамі, — озвалася Альбертина. — Вони відчувають море, щоб подихати ним, перетинають навіть бруковані вулиці». — «Ага, то ви були в Голландії, знайомі з Вермеером?» — спитала зверхньо Камбремер-молодша таким тоном, ніби казала: «Знайомі з Ґер-мантами?» — бо снобізм, міняючи свої об’єкти, не змінює акценту. Альбертина відповіла, що не знайома, — вона подумала, що йдеться про живу людину. Але це зосталося непоміченим. «Я була б дуже рада пограти вам, — сказала мені маркіза де Камб-ремер. — Але, бачте, я граю лише такі речі, які вашому поколінню вже нецікаві. Я виховувалася на культі Шопена», — додала вона, знизивши голос: бо боялася синової; та, як вона знала, вважала, що Шопен — це не музика, а, отже, грати його добре чи зле — для неї порожній звук. Вона віддавала належне лише свекрушиній техніці, її віртуозним пасажам. «Хоч убийте, а я не визнаю, що вона музикантка», — казала насамкінець про неї