Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

І все ж таки, коли заглянути у суть справи, Чижик не має рації при всій своїй добрій волі служити інтересам народу.

«Бідний неврастенік!»

Чиж тим часом заплющив повіки (аж страшно, як скидався тепер на неживого!), поринаючи у свій, лише йому одному доступний внутрішній світ.

Бронко легенько торкнувся Тарасового плеча:

— Бувай здоровий, я піду.

— А, йдеш? Куди йдеш? А, до читальні. Я теж піду, якщо не маєш нічого проти.

— Чого ж? Можна. Ідемо!

Перевтома спричинила до того, що Тарас, сперши спину на поруччя лави, моментально урвав духовний контакт з Бронком Завадкою. Почав його брати, як звичайно під вечір, озноб — вірна ознака підвищеної температури. Люди сновигали перед його очима без облич — самі контури.

Втома в'ялила його, наче сон.

Непереможно захотілося ще й голову сперти об щось. Найкраще було б простягнутись на весь зріст під теплим волохатим кожухом. У своїх численних мандрах, не раз промерзлий та перемоклий до рубця, особливо осінньої пори, теплу піч з кожухом сприймав як найвище доступне людині добро. Тепла, з душком розпареної глини піч запахла йому, наче гаряча страва. Голова хитнулася то в один, то в другий бік, аж нарешті знайшла для себе спертя. Це була не піч, але чиєсь сукняне, шорстке плече.

Тарас поринув у півсон. Цей стан марення, яке винищувало організм, але заспокоювало душу, був невеликою компенсацією за спустошення, що чинила в його організмі гарячка.

Часто в таких випадках маячилася йому сцена, яку, будучи ще підлітком, бачив уві сні.

Поміж квітучим лугом і густим лісом — велике прозоре плесо. Вода до того чиста, що видно зелене, встелене оксамитовим мохом дно. Через плесо від лісу до лугу перекинулась кладка без поруччя.

Тією кладкою, балансуючи вальсовим кроком, іде дівчина в білому платті. Хвилясте, каштанове, з мільярдами золотавих бліків волосся, відкриваючи високе алебастрове чоло, спадає назад до половини плечей.

Дівчина була такої казкової вроди, що Тарас з надміру враження пробудився, як будиться людина з великого страху у сні.

Майже через рік на лужку за містом (правда, не було тієї декорації, що у сні) він побачив Нелю Річинську в гурті своїх сестер. Отець Річинський і його дружина стояли оподалік, а дівчата, взявшись за руки, крутилися в колі скорим рухом.

Тарас відразу впізнав Нелю, власне, по тих золотавих бліках у пишному каштановому волоссі.

Була так само, як уві сні, промениста, неземної краси істота. Звичайно буває так, що люди насамперед закохуються, а потім ввижається їм уві сні предмет їхнього обожнювання. У Тараса стався зворотний порядок речей: він насамперед побачив Нелю у сні, а потім закохався в неї живу. Закохався без надії, претензії, ревнощів.

Жива, вона для нього не перестала бути дівчиною з сну. Сонне видіння з роками перетворилося на марення, яке навіщало його у приступи гарячки.

Коли марення його залишало, Тарас любив ставити собі запитання: де вона і що робить саме в цю хвилину?

Прийшло це запитання до Тараса й тепер, коли поклав голову на чуже плече: а що робить Неля Річинська саме в цю хвилину?

В той час, про який думав Тарас Чиж, Неля випадково зустрілася з Романиком. Сталося так, що Романик пройшов повз Нелю, з запізненням упізнав її, повернувся і щойно тоді привітався.

Здається, йому самому було неприємно, що він не впізнав панни Річинської. Він усе ще стояв перед нею і виправдувався так, що врешті і Нелю ввела в роздум ця дурненька історійка. Їй було незрозуміло, чому Романик, відомий серед дівчат своєю грубою поведінкою щодо гарної статі, роздував цю незначну дрібничку до якоїсь події?

Романик не пішов своєю дорогою, а попросив у Нелі дозволу відпровадити її додому.

Вважала, що не повинна відмовити йому в цій малій приємності, хоч би з огляду на своє добре виховання.

Ні, ця зустріч мала всі ознаки випадковості, і Неля не знаходила підстави припускати, що воно не так. Таке підозріння прийшло пізніше, але й тоді цю першу зустріч Неля вважала чисто випадковою.

Залишилася у переконанні, що в той час Романик ще не чигав на неї. Може, шукав її. Можливо, намагався створити нагоду для побачення, але, у всякому разі, не ходив їй по п'ятах, як це бувало пізніше.

Хто з них перший почав розмову про Маркіяна — Неля не могла уточнити. Може, й вона.

Марила поїздкою в Заріччя. Але навіть коли б і Романик перший почав розмову про Маркіяна, то й це не викликало б жодного підозріння у Нелі. Навпаки, вона б тільки палко його підтримала.

Важливо те, що предметом їхньої розмови був не хто інший, як, власне, Маркіян.

Романика дуже дивувало, що Янічек дав їй побачення з Івашковим. Його здивування перейшло у подив з хитрощів Нелі, коли дізнався, що слідчий з самого початку розгадав їхній трюк, а потім усе ж таки став сумніватись, наречена вона Івашкову чи не наречена.

Реготав, як лошак. Нелі тоді вже видалося підозрілим, що ті два табори в такий добродушний спосіб забавляють себе витівками.

Коли б Неля в той час була менш пройнята Маркіяном, то, певно, вухо її вловило б прихований легковажний тон, яким Романик висловлювався про її зацікавлення особистим життям Івашкова. Та Неля вся була поглинута розмовою про Маркіяна.

— Коли мені Янічек сказав, що це ви придумали видавати мене за наречену Маркіяна, — я в перший момент не знада, як реагувати на це. Не могла ані заперечити, ані взагалі щось сказати, бо він усе розгадав. Тоді я вирішила мовчати. Мені здавалося, що це єдиний вихід, єдина можливість не пошкодити Маркіянові. Але потім, коли нам зробили очну ставку, я пригадала, що, власне, я знайома з ним… Тобто нас ніхто не знайомив, але я пам'ятала його лице. І тоді вже Янічек втратив певність, чи була я перед тим знайома з ним, чи ні…

Романик на ходу курив цигарку, але не пускав з ока Нелиного профілю.

— Ага, — буркнув, наче до себе, — значить, пан сендзя[105] все ж таки вразливий на гарні личка. А тепер…

— Що тепер? — підхопила Неля. Вона не зрозуміла, до чого стосується це питання. Репліка Романика, зроблена в такому вульгарному тоні, трохи охолодила її бажання розповідати.

— Так, — все ще порався з цигарками Романик, — знаю. Івашків цікавився вами, панно Нелю, у свій час…

— Ви говорите неправду, — почервоніла Неля. Як же ж прагла, щоб, власне, її слова були неправдою.

А може, справді?.. Та ні!