Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде
Після історії з Річинським у Калиниці Олексієва мама незлюбила Бронка, не приховуючи своєї нехоті до того, хто розволочив і навчив пустому її сина. Як подалася від минулого літа ця жінка! Пропали її колишні великі, світляні, з переливними білками очі, і лице відразу набрало чужого, старечого виразу. Делікатна шкіра поміж повік одрябніла, і зморшки нависли на очі, залишивши тільки шпарки для зіниць.
Загайчиха нехтує сучасною модою, що дозволяє заміжнім жінкам нарівні з дівчатами носити кольорові хустини, і запинає голову по-старосвітському — переміткою. Подовгасте, чорноброве обличчя, облямоване білим полем перемітки, нагадує Бронкові рисунки жіночих голів княжої доби.
— А може би-сь, дала що перекусити… з дороги чоловік, — каже Василь до жінки, а очима просить Бронка, щоб був вибачливий до бабських манорій.
Неохоче, навмисним повільним рухом подає вона обід чоловікові і гостеві, приладила чисту білизну для сина, а сама, замість припрошувати та доливати, виходить з хати, аби, либонь, не бачити перед собою зненавидженого обличчя.
Бронко таки добре протеліпався на Гершковій таратайці. Ще перед ворітьми здавалося йому, що вовка з'їв би, але тепер апетит зник.
Крім того, треба було скористатися з відсутності жінки в хаті й витягти з бідонів кількадесят примірників «Волі».
— Привіз я вам, Загайчику, трохи бібули. Сховайте де скоренько, аби біди не було…
— Ви мені будете казати, перепрошаю, що я так до вас. А того штудерно з тим дном. І не пізнати, скажу вам, бігме, ні! Я зараз заховаю, лише най оком кину… зараз: «Суддями будемо ми», «Засуди й арешти», о, то добре… «Організуйте страйкові комітети», а то ще ліпше… «На Радянській Україні»… А такого нам найбільше треба знати… Вже, вже, не дивіться так на мене! Поки що, адіт, запхаю у цей чобіт та притолочу смердючою онучею, а завтра… ого, піде поміж люди…
— Я лиш хочу вам сказати, Загайчику, що тепер поліція в'ється, як посолена.
— Ви мені будете казати!..
— Ага, Загайчику, я хотів ще вас спитати: як ви тут минулої суботи пана старосту вітали?
— Вам уже розповіли? Та то було так, чи чуєте! Закінчили ми страйк і — що тут таїти? — чекаємо напасті з дня на день. Лиш щось зафуркотить на гостинці, щось зарябіє на горизонті, а нам уже здається, що це улани їдуть до нас у гості. Правду сказати, ми таки той… трохи й приготувалися на всяк випадок, коли б довелося зустрічати «милих» гостей, але, самі розумієте, краще було б без них. Аж тут пішла по селу чутка, що сам староста їде у Вишню. Ми думали собі, що то він до нас, мужиків, у гості, а то де, чуйте! Приїхав він до нашої пані на полювання на качки. Чи знаєте, що отих пару днів, як лише прилітають качки, то ще можна полювати на них. Ніби доки не пічнуть парувати…
— Я на мисливстві пас…
— Та я й тому пояснюю. А ви знаєте, що як полювання, то у дворі бай[99]. Двір двором, а люди постановили, чи чуєте, влаштувати бай панові старості від себе. Досить того, що староста в'їхав у Ставки, а вам не треба казати, бо самі добре знаєте, що як староста приїжджає, то всі головачі села — солтис, ксьондз, постерунок, хтось з двора, директор школи — виїжджають за село напроти високого гостя. Ото староста в'їжджає з парадою в село, а тут на кожній деревині, на кожній вербі повіває червона бинда. Не буду вам говорити, як «зрадів» староста! Двір зараз наказав форналям здирати бинди, та ба! Деревина ще крихка, бо ще соки не розгулялись у ній, лізти на неї небезпечно, а червоні бинди на самих чубках дерев. Тривало ото полювання на бинди щось до полудня. Доки не оголили всіх дерев, староста не показував носа з панського палацу. Коли закінчилася акція, вирушило панство з псами на стави. Доїжджають до шуварів, і що то за диво! Весь очерет зацвів, і то начервоно. Якась невидима рука, чи чуєте, позакосичувала весь очерет. Та то, чуєте, у воді, а вода крижана…
— А які взагалі настрої серед народу після страйку?
— Що я вам скажу, Завадко? Тепер уже такої закрутилося, що хіба дідич, поліцай, піп, кулак, вчитель мазур, й то не кожний, не з народом. Але щодо тих Ставків. Переказували хлопці, що староста так собі взяв до серця той бай, що якби не понюхав чогось із пляшечки, що її носить усе з собою, то міг би з ним авс[100] бути. Ви собі не гадайте, що то жарти. Почалися доходження — хто… що… як… коли?! Чи чуєте, вийшло, що червону хустину на оті бинди офірувала одна стара баба.
«Бабо, — питає її постерунковий, — нащо ви дали таку велику хустину подерти на шматочки?»
«А чи я, паночку, хотіла давати? Приходили до мене якісь два хлопи та страшили бабу, що то мусово… бо треби, ади, пана старосту вітати».
«А ти, бабо, пізнала б отих хлопів»?
«Ой паночку, та звідки? Я ледве сонечко боже розпізнаю. І вас, — каже, — не пізнала б, якби не те, що дашок від вашої шапки блищиться до сонця. Я, — каже, — вже дванадцять років, як добре не бачу на очі…»
«А ти знаєш, — каже постерунковий, — що за таке, може, тебе кримінал чекає?»
А баба шкіриться до нього беззубим ротом, та ще й дурної вдає:
«Аби-сьте здорові були, паночку, що-сьте такі гречні та жартуєте з старою бабою…»
І будь тут мудрий! Староста сів на бричку та поїхав, а постерунковий відгрожується, що до страйку ми собі ще й червоні бинди причепили — і буде нам…
— А народ що?
— Люди ніц. Тепер, чи чуєте, Бронку, пішла така холерська порода людей, що їм море по коліна. Але ви таки, прошу, перекиньте, гей той казав, щось через драбину, а то зовсім страва прохолоне. Ануко, беріть ложку, ану, прошу! А на мою жінку не зважайте. Вона вже сама, бідна, не знає, що з нею. Піп взяв на мене пізму[101] і хоче мені жінку з світу зігнати, не гадайте собі! Вмовляє в неї, як циган хворобу, що в нашому Олесі
