Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде
Осадчук дозволив собі, либонь, теж з нервації, закурити на сцені.
— А ви не чули, не знаєте, що людину можна й голіруч відправити на той світ?
— А чого не чув, але я свідчу, як воно достеменно було… дрючка чи бука не було ні в кого… Може, який старий дід мав палицю при собі, й тільки. А що була напасть на бідного Пшеничного, то таки буду свідчити, і що він хлоп нервовий, то теж село присягне…
— Дивіть, то тільки пани можуть мати нерви, а бідному мужикові й того зась? — вигукнув чийсь молодий жіночий голос. Не належав він до невістки Маріоли.
Бронкові відповіли, що то подруга Марічки Мартинчукової набралася відваги. Добре. Значить, хлопці не зівають.
— То все добре, браття хлібороби, але коли ніхто не чув і не бачив, як збили податкового службовця, то прийдеться Пшеничному одному відповідати за побої…
— А я піду за свідка, — настоював коваль Тимко, — а пана посла просимо всім селом запротестувати проти напасті на людину.
Осадчук форкнув декілька разів носом.
— Бачите, люди добрі, я посол і адвокат в одній особі. Те, що належить до посла, то я зараз… Як ім'я Пшеничного?
— Василь, син Петра…
— Рік народження?
— Гей, люди, хто знає, скільки років Пшеничному?.. А де Василь?
Виявилося, що Василь був у залі. Заковика була лише в тому, що сам Пшеничний не міг точно назвати свого року народження. Знав, що родився на сам Йордан, а чи минуло йому двадцять дев'ять, чи тридцять, не був певний.
— Як посол, я записав у свій блокнот, а як адвокат — будьте вибачні, дорогі браття хлібороби, — він розвів широко руками, — то можу з вами говорити у своїй канцелярії.
— Жарт жартом, а бринза за гроші, — кинув весело репліку Мартинчук. Таки не втерпів старий чортяка!
— Ще хтось має якісь скарги до мене, яко до посла?
Підняв руку блондинистий відземок, з насмішливими підпухлими очима. Щось веселе було у всій його постаті. Бронко запримітив, що той ще рота не розкрив, як зал уже настроївся на веселий тон.
— Я просив би ласки пана посла і мою пригоду затягти у свою книгу.
— Що там у вас? — не дуже дружелюбно спитав пан посол.
— Та в мене, як то кажуть, було б весело, якби не так сумно. Тому два тижні, ага, в середу минуло якраз два тижні… моя жінка збиралася сіяти мак…
— Но, но, до речі!
— Сонечко гріло, непричком, так, як сьогодні. Дивлюся, а кури мої збилися в купу та обдзьобують стіну. «О, — подумав я собі, — як це пес допустив їх до стіни?» Зирк, а мій Босий обійшов буду, розлігся на шумилинні та й вигрівається на сонечку. Підійшов я до нього та й говорю:
«Ти, леню, ти, гною невивезений, ти, лайдаку, то тебе годують, доглядають, а ти повісив собі ремінь на шию і так ото лежма службу робиш?»
Де я гадав, чуйте, що за парканом на дорозі сів собі якраз відпочити наш постерунковий? А ви знаєте, у службі вони теж, за перепрошенням, носять ремінь на шиї, гей ті собаки. Я ще не скінчив своєї розмови з псом, коли постерунковий вже тут як тут коло мене.
«Підеш зі мною, Стефанів».
«За що?» — питаю.
«За образу моєї особи під час виконання службових обов'язків. Ти кого, — каже, — гноєм обзивав?»
«Та я, — відповідаю, — не до вас, а до свого пса говорив», — відповідаю.
А він мені:
«Брешеш, хаме!»
«Би-м так, що правду говорю».
«Мовчи, бидляку!»
Я бачу, що по-доброму, ніби по-людському, нічого не вскураю[111] то починаю і собі кричати:
«Якщо ви, пане постерунковий, вважаєте, що нема різниці між вами і моїм псом, то ведіть мене на постерунок, подавайте в суд, а мого Босого беріть за свідка».
А що я мав інакше сказати? Я йому це мовив, він розставив мою фамілію по кутах[112] і я думав, що, рахувати, на тому кінець. Коли ні! Приходить мені штраф з староства: або відсидіти три дні, або заплатити п'ятдесят злотих. Ніби, як мені витлумачили наші сільські адукати, приписали мені злочин по статті 18-й карного кодексу: то є нехіть проти Польщі. Я питаю: за що я мав платити п'ятдесят злотих чи хоч би сидіти три дні у «Івановій хаті»? То як, прошу пана посла, вже такі часи настали, що чоловікові не можна й до власного пса дві слові сказати? Подав я рекрус до окружного суду. «Гей, — подумав я собі, — та десь є у світі розумніші та справедливіші люди, як наш постерунковий!» Я, дурний мужик, шукав правди, а що знайшов? Прийшло мені, що я винний по статті 31-й карного кодексу, а на мові суду, як мені пояснили наші вишнянські адукати, значить, маю заплатити вже не п'ятдесят злотих, а сто, або відсидіти не три, а п'ять днів арешту… Нібито я «допускався публічно необичайного вибрику». Бачу, що правди нема, іду до суду й кажу: «Давайте мене у кримінал», — а пани з суду кажуть мені: «А держава й так потребує грошей, бо чого вона має тебе, дармоїда, годувати п'ять днів задурно? Плати, — кажуть, — гроші, а то ми на тебе ще вищий параграф знайдемо…» А тепер я хочу подавати до найвищого суду і, як треба буде, виставити хочу Босого за свідка, що ми з ним, таки є правда, не раз ведемо розмови…
По залі покотився веселий сміх. Не втримав усмішки й сам отець парох. Це, либонь, і найдужче не сподобалося Осадчукові.
Він фиркнув декілька разів носом, стягнув брови й сказав суворо офіційним тоном:
— Тут віче, а не комедія… І нема чого зуби шкірити. Як ваше прізвище?
— Моє? Я — Іван Стефанів, син Петра, а пес Босий.
Зал, особливо його тили, відповів ще галасливішим сміхом.
Осадчук звернувся до пароха як голови зборів:
— Отче парох, прошу або навести порядок, або я покину зал. А взагалі ви мали рацію… Треба дивитись, кому дозволяти говорити… я бачу, що дехто хотів
