Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Я не можу зрозуміти, пане Романик, пощо ви говорите такі речі. Івашків, про це я переконалася на побаченні, не знав навіть мого імені.

Романик примружив одне око. Зморшки стяглися довкола очей, наче нанизані на ниточку.

«Скільки йому років?»

Досі Неля вважала його за дуже ще молодого.

— Не знав вашого імені? Може, й не знав. Чи ж я, коли мені подобається квітка, зараз же питаю про її назву? А крім того, коли хочете знати, ви для нього були на такому п'єдесталі, що він і не насмілювався близько підходити до вас.

«І тут брешеш», — подумала з гіркотою Неля.

Романик зрозумів її мовчанку як сумнів щодо своїх слів.

— Ви дуже добре знаєте, що жоден з гімназистів не насмілювався знайомитись з вами. Бо кожний знав, що не для пса — ковбаса. Напевно, так і було. Адже ваш татко надіявся для вас готового з дипломом і доброю посадою жениха. Я зовсім певно знаю, що Івашків у свій час молився на вас. — Раптом він перескочив на інший тон і з презирством докінчив: — Я не знав, що ви така наївна, панно Нелю.

«Чи могла вірити тій людині? Чи мала право дозволити собі цю велику духовну розкіш?» — запитувала себе, але водночас вірила якоюсь солодкою, безпретензійною надією.

В котрусь хвилину їхньої розмови похопилась, що весь час перебуває під пильним спостереженням Романикових зосереджених очей. Знітилася. Була рада, що вже близько до дому і зможе звільнитись від його товариства. Хоч чи не буде відтепер вона тією, що сама шукатиме зустрічей з цією людиною, щоб дізнатись чогось більшого про Маркіяна, перевірити, остаточно утвердити його ставлення до неї?

За той час, що Тарас Чиж перебував у сновидіннях, Бронко встиг зорієнтуватись, так би мовити, у стратегії залу. Для поверхового погляду все було наче в порядку. Зал, чи, точніше, досить простора, облупана, з висячою лампою посеред стелі, з портретами Шевченка та похвальними грамотами товариства «Просвіта» на стінах кімната була, як за грунтбухом[106] поділена на три соціальні групи.

Перші ряди займали статечні, в кожухах з смушковими комірами та боксових чоботях газди з парохом на чолі. Якраз ті, що в грунтбуху ідуть першою категорією, — Крученюки, Курочки і їм подібні. Вони ж старші церковні брати, громадські радні, різні довірені особи і т. д.

Другу смугу творили середняки і щодо свого соціального положення (друга категорія в грунтбуху), і щодо (поскільки перше випливало з другого) свого громадського становища в селі. До цієї категорії причислялися й сільські ремісники, як правило, малоземельний елемент, бо саме брак землі був у більшості випадків спонукою для того, щоб шукати порятунку в ремеслі. Вишня мала свого коваля, шевця-полатайка, того від худоби й дантиста в одній особі, ткача, кушніра, пошивача солом'яних стріх (з далекої Швеції привіз в село спосіб засмолювати солому й тому числився спеціалістом на всю околицю!), но й — грабаря.

Третій соціальний прошарок стояв за спинами тих з другої категорії. Сюди причислялися малоземельні бідняки, халупники, тобто такі, що жили в найманих хатах, двірські форналі, всякі тимчасові прибеги, тобто приблуди та мандрівні жебраки.

Жінки, яких цим разом було досить у залі, розташовувались, по церковному звичаю, більше за віком, ніж за соціальним положенням своїх чоловіків. Старші жінки стояли попід стінами ближче сцени, молодші подальше, а дівчата — поряд з парубками. Жінки рідко сідали на лавки поміж чоловіків, хіба яку бездітну молодицю чи нестару вдову хлопи затягували поміж себе на лавки для пустощів. Статечні газдині воліли підпирати стіни, бо, по-перше, збори у читальні — то не весілля, щоб сідати переплітно з газдами, а по-друге, коли порядна жінка і загляне до читальні, то лише так, як вогню вхопити, бо ж дома, падоньку ти мій, хату лоском залишила. Як би так, яка притичина дома, то як би ж їй було б продиратись поміж чоловічі коліна до виходу?

Молоді товпилися позаду, розділені для обізнаного ока на дві групи більше за політичними, ніж соціальними ознаками.

Хлопці встигли поінформувати Бронка, що зал з усіх боків обставлений своїми людьми. Сам Завадка запхався в кут біля самих дверей, щоб його особа випадала з поля зору тих, що входитимуть у зал.

Посол Осадчук був уже на сцені. Панорама українського села з колосальними соняшниками на передньому плані творила її вдячне тло. Малий, але високий столик, прикритий вишиваною скатеркою, і карафа з водою, до якої організатори зустрічі забули поставити склянку, надавали обстановці офіційної закраски.

Шпакуватий на скронях, з сіткою червоно-синюватих прожилок на щоках, з втятим різко носом, джинджуристий, міцно зв'язаний, помітно короткорукий, верткий, як на свій животик і вік, Осадчук був типовим галицьким хлопським адвокатом. В Нашому говорили про нього, що має добру шуфлядку, тобто не позбавлений ораторського хисту. Час обходився винятково ласкаво з паном меценасом, бо, відколи Бронко запам'ятав його, він майже не змінився. Ставши широко посеред сцени (навмисне розщіпнув хутро, щоб краще було видно вишивану сорочку), посол почав свій виступ з риторичного питання: пощо вибирає народ своїх представників до парламенту? Навіщо вони йому здалися? Навіщо стільки передвиборного галасу, боротьби, агітації, коштів?

— А для того, хлопе, щоб ти міг вибрати собі такого посла, що був би добрим поліцаєм твоїх прав!

Першими рядами прокотився доброзичливий смішок. Пан посол потер руки. Подобалося йому, коли його слово знаходило відгук в аудиторії.

Спершись мальовничо об столик, Осадчук в такому ж живому, безпосередньому стилі став розгортати одну з перших тез свого виступу:

— Посол, як знаєте, люди, не кандидує сам від себе. От захотілося комусь послом бути, а має добру кабзу[107], найняв собі гавкунів, підкупив газети, а вони хвалять, аж собі писки роздирають: «Голосуйте, людоньки, за того пана, бо з нього добрий посол буде». Але ви знаєте, браття, що воно не так. Кожного посла висуває партія, а партія, хлопе, то вже політика. А наш мужик не хоче розуміти, що коли буде добре йти політика нашої партії, то будуть добре стояти і його справи. Ви щось хотіли сказати, вуйку?

Підвівся тонкошиїй, з малою, наче маківка, головою, нестрижений, заклопотаний дядько.

— Я той, ніби нічого, але, гі, той казав. Бо воно тото і біда, що політика все йде до кращого, а наші справи чогось, гі, той казав, все до гіршого. Я темний на тото і ніяк не можу второпати, що й куди.

«Непогана кандидатура», — похвалив у