Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— У цьому немає потреби. Достатньо твоєї присутності тут.

Даґні всміхнулася:

— Твоя правда. Все залагоджено, Генку. Я приїхала повідомити тобі про це і почати обговорювати деталі конструкцій мосту.

— Добре. Але мені все-таки цікаво, хто тримає облігації «Лінії Джона Ґолта»?

— Навряд чи хтось один зміг собі це дозволити. Всі наші пайщики — це підприємства, що розвиваються. Всім потрібні гроші на власні потреби. Але їм потрібна і лінія, тому вони ні до кого не зверталися по допомогу.

Даґні вийняла з сумочки аркуш паперу.

— Ось перелік членів компанії «Джон Ґолт Інкорпорейтед», — вона простягнула документ через стіл.

Ріарден знав переважну більшість осіб зі списку: Елліс Ваятт — «Нафта Ваятта», Колорадо, Тед Нільсен — «Мотори Нільсена», Колорадо, Лоренс Гаммонд — «Автомобілі Гаммонда», Колорадо, Ендрю Стоктон — «Ливарня Стоктона», Колорадо. Кілька пайщиків були з інших штатів; від подумки відзначив одне ім’я: Кен Данаґґер, Пенсільванія. Суми коливалися від п’ятизначних до шестизначних цифр.

Потягнувшись по ручку, від написав під нижнім рядком: «Генрі Ріарден — «Сталь Ріардена», Пенсільванія, $1 000 000» і перекинув аркуш Даґні.

— Генку, — стиха мовила вона, — я не хотіла тебе залучати до цього. Ти й так вклав купу грошей у ріарден-метал. Навряд чи ти можеш дозволити собі нові витрати.

— Я не потребую нічиєї ласки, — прохолодно відказав він.

— Про що це ти?

— Я не прошу в людей вкладати в мої підприємства більше, ніж я сам. Якщо це гра, моя ставка буде на одному рівні з найбільшими. Хіба ти сама не казала, що ця колія — перша демонстрація можливостей ріарден-металу?

Схиливши голову, вона щонайсерйозніше мовила:

— Добре. Дякую тобі.

— Я, до речі, не збираюся втрачати ці гроші. Знаю про умови, згідно з якими, за бажання, я можу ці облігації перетворити на акції. Тому чекаю на солідний прибуток, який даси мені ти.

Даґні засміялася:

— Мати Божа, Генку, я встигла перебалакати зі стількома телепнями, що вони ледь не заразили мене зневірою щодо успіху залізниці! Дякую, що ти нагадав мені про інше. Я теж вважаю, що зможу заробити купу грошей.

— Якби не ці безнадійні телепні, твоє підприємство не ризикувало б. Але ми мусимо їх перемогти. І ми переможемо, — Ріарден видобув із купи паперів на столі дві телеграми.

– Є ще на цім світі люди, — і простягнув телеграми Даґні. — Думаю, ти маєш це глянути.

В одній із них ішлося: «Я збирався почати будівництво за два роки, проте заява Державного наукового інституту змушує мене поквапитися. Прошу розглядати цю телеграму як попереднє замовлення на побудову тридцятисантиметрового трубопроводу із ріарден-металу завдовжки близько тисячі кілометрів від Колорадо до Канзас-Сіті. Подробиці — окремо. Елліс Ваятт».

Друга була геть стисла: «Стосовно мого замовлення. Починайте. Кен Данаґґер».

Ріарден пояснив:

— Він не був готовий починати роботи негайно. Йдеться про вісім тисяч тонн мого металу. Він будує вугільні копальні.

Вони усміхнулися одне одному. Коментарі були зайві.

Ріарден поглянув на руку Даґні, яка повертала йому телеграми. В світлі лампи шкіра на руці, що лежала на краєчку столу, здавалася прозорою… Руки молодої дівчини… Довгі тонкі пальці, що на мить розслабилися, здавалися такими беззахисними.

— «Ливарний цех Стоктона» в Колорадо, — сказала вона, — пообіцяв мені завершити замовлення, від якого відмовилася «Об’єднана стрілково-семафорна компанія». Вони хочуть зустрітися з тобою стосовно поставок металу.

— Вони вже були тут. А як у тебе з персоналом?

— Залишилися інженери Нілі — найкращі, яких я потребую. І більшість виконробів та майстрів. З ними не має виникнути проблем. Урешті-решт від самого Нілі толку було небагато.

— А як стосовно робітників?

— Пропозицій більш, ніж досить. Не думаю, що профспілка втручатиметься. Більшість претендентів вписують в анкети несправжні імена. Вони — члени профспілки, тому гостро потребують роботи. Я виставлю на лінії невелику охорону, проте особливих неприємностей не очікую.

— А як поводиться правління твого братика Джима?

— Всією компанією пишуть заяви в газети, що не мають жодного стосунку до «Лінії Джона Ґолта» і щонайрішучіше мене осуджують. Вони пристали на всі мої умови.

Даґні трохи відвела назад напружені плечі, ніби готуючись до бійки. Така підтягнутість мала цілком природний вигляд, вона сприймалася не як тривога, а як захват; мобілізоване було все тіло під сірим костюмом, що розчинявся у напівтемряві.

— Едді Віллерс уже взявся за виконання обов’язків віце-президента, — додала вона. — Як виникне потреба, зв’язуйся з ним. Сьогодні вночі я вилітаю в Колорадо.

— Сьогодні?

— Так. Треба поквапитися. Ми втратили цілий тиждень.

— Своїм літаком?

— Повернуся днів за десять. Планую повертатися до Нью-Йорка раз чи двічі на місяць.

— А де ж ти житимеш?

— На будмайданчику. В своєму залізничному вагоні. Себто, у вагоні, який мені позичив Едді.

— А це безпечно?

— Тобто? — Даґні здивовано всміхнулася. — О, Генку, ти вперше згадав, що я не чоловік. Зі мною все буде добре.

Ріарден не дивився на неї; його погляд був прикутий до аркуша з цифрами.

— Мої інженери розрахували вартість мосту і приблизний графік його побудови. Треба це обговорити.

Він простягнув Даґні папери, і вона почала читати.

Трикутничок світла ліг на її лице, окреслюючи обриси суворого чуттєвого рота. Потім вона ледь відсунулася в тінь, залишивши в світлі перенісся і опущені темні вії.

«Чи ж не про тебе… — думав він. — Чи ж не про тебе мріяв я з нашої найпершої зустрічі? Всі ці два роки. А про кого ж іще?..»

Не рухаючись, Ріарден дивився на Даґні. У вухах лунали слова, що він ніколи не дозволяв собі промовити навіть подумки; слова, які він відчував, не дозволяючи їм набути форми; які сподівався знищити, не дозволяючи пролунати в своїй голові. Та ось вони потекли раптовим, страхітливо-відвертим потоком — він немов казав їх Даґні…

«З найпершої нашої зустрічі… ні про що, крім твого тіла, твоїх губ, твоїх очей, які дивитимуться на мене, якщо… В кожній мовленій мною фразі, на кожній, такій невинній, як на тебе, нараді, хай які важливі ми обговорювали питання… Адже ти мені довіряла? Визнати твій хист, бачити в тобі рівню… думати про тебе як про чоловіка?.. Невже ти вважаєш, що я не знаю, що зрадив у своєму житті? Ти — єдина яскрава подія в ньому, єдина людина, яку я поважаю, найкращий із бізнесменів, яких я знаю, мій однодумець, мій спільник у запеклій битві… Найганебніше з усіх бажань — ось моя відповідь на те високе, що я зустрів у житті… Чи знаєш ти, хто я насправді? Я думав про це, бо жадання моє нестерпне. Ця принизлива потреба, що не повинна тебе зачепити… Але я нікого, крім тебе, не хочу… Поки не побачив тебе, я не знав, що це. Думав: тільки не я, мене таким не зламаєш… Відтоді… вже два роки… жодної миті перепочинку…