Важка весна - Борис Пахор

І думав собі, чи це не зрадництво, що жіноча істота так вабить його своєю ніжністю? Але водночас розумів, що переповнений отою коштовністю, яка поруч нього недоторканна. Ця впевненість, замість того щоб принести йому нетерплячість, обдала його почуттям спокою і тверезої безпечності.

«Я повертаю їй почуття захищеності, — думав собі, — і це ще питання, хто з нас кого більше потребує». А водночас знав, що ця їхня збентеженість перед словами триватиме безперервно, якщо її не зрушить порозуміння їхньої близькості. Зараз це був найближчий шлях до довіри. І наче він крізь віття верболозу відкриває дорогу до тихого і ледь хвилястого русла, його пальці торкнулися синьої блузи піжами. Поволі, подумав він, без поспіху, з навмисним очікуванням поступового наближення припливу, повільного плавання коло берега і легкого хлюпотіння води поміж прибережним камінням. Так, вздовж синьої лінії, щоб крізь розріз його долоня лягла на подарований взірець, але здавалося, що його рука повинна знайти ще якийсь певний відтінок, який довершить цю форму. І було в його долоні джерело всього його чоловічого щастя, і водночас був легкий потиск його долоні останнім дотиком творця, якого бракувало для довершеності м’яких опуклостей. Немов дотик долонь гончаря до боків іще м’якої та вологої чаші.

І відчував, як її тіло приймає його пестощі; але її єство при цьому немов докладало зусиль, щоб побороти в собі приховану, далеку образу.

Раніше потрібно було довіритися одне одному, думав собі. Покинув її на соломі, а потім, коли пестив її тіло, милував без запалу. Два гріхи, які зараз можуть стерти лише його долоні. І це відчувала й вона. І забажав, щоб вона відчула в його долоні його думку. Щоб стежила за нею в його губах, які наближалися до неї, немов хотіли видобути її схвалення з найбільш потаємних глибин. Немов той поштовх, що забринить на морській поверхні, коли камінь врешті торкнеться піщаного дна.

— Ми не сміємо так відчужуватися, — сказала немов сама до себе.

— Ні. — І всміхнувся. — Але про це ми вже говорили кілька разів.

— Ти мав би довіряти мені.

— Так. Але Віхертів роман ти мені принесла сама.

— От халепа. Це ж треба було засунути листа саме в ту книгу!

— Ні, халепа в тому, що ти брешеш, мов чотирирічна дитина.

Ліг горілиць.

— Якщо так думаєш, — спокійно сказав, — краще говори відразу, і не марнуймо часу.

— Я боялася, що воно нам нашкодить. Саме цього боялася.

— Так нашкодило ще більше.

— Але ж тепер ми знову знайшли одне одного, Радку, правда ж?

— Ти все ще кажеш, що тобі не пощастило, що встромила листа в ту книгу.

— Авжеж, краще було б його подерти.

— Краще було б, якби ти не викручувалася.

— Якби я його подерла, то й непотрібно було б.

— Брехня раніше чи пізніше мститься. Навіть якщо не розкриється відразу, то потім показує цінності, які нібито покриває і які здаються убезпеченими, в іншому світлі.

— Ох, любий...

— Здається, та особа наче відчуває якусь особливу силу, що може нам зашкодити.

— Мабуть, думає, що має якесь право.

— Якесь право?

— Вимкни світло, — сказала схлипуючи. — Вимкни.

І вже чувся в темряві несподіваний і вражаючий плач. Не скарга, яка виходить із глибин, як визріла думка; а розтерзаність і відчай, в якому вся дитина, усім своїм єством, бо по той бік — лише Ніщо зі своєю порожнечею.

Спробував легенько повернути її обличчя до себе. Але її шия не поверталася, і її ноги судомно випросталися.

— Заспокойся, — сказав він і взяв її за руку, що здригалася над її обличчям. І поволі плач ущухав, немов злива, яку вітер уже розганяє, але час від часу ще посилюються окремі зриви.

Мовчання, яке потім настало, не було важким, просто тиша немов вимагала справжнього ступеню густоти.

— Тоді мене направили в третій корпус.

У голосі відчувалася ще волога сліз, але тепер у ньому переважав прихований опір, а не стримуване схлипування.

— Коли я прийшла, то була трохи невпевненою, але сумлінною, захоплена новою професією медсестри. Насправді ж була замріяним дівчам, яке живе ще в атмосфері туристичних походів з однокласниками. Зустріч із Філіпом цього настрою не змінила; та ніч із ним була немов продовженням товаришування коло таборової ватри.

Помовчала.

Потім переконано сказала:

— Так, я була його. Бо тут опинилася в звіринці, де голодні очі з усіх кутів чигають на тебе. Ходиш кімнатами і весь час боїшся жартів і натяків, які безперервно сипляться на тебе. З’явишся на терасі, — чуєш гамір голосів і двозначний сміх. І нікого немає коло тебе, і нікому довіритися. Філіп? Кілька разів я йому писала, і він навіть відповів, але я мала б поїхати до нього. Для цього у мене не було достатньої відваги. Я боялася богемності, життя з дня на день. Так я робила зусилля над собою. Було важко, бо я з самого початку все зіпсувала тим, що показала своє справжнє обличчя. Ходиш строго і холодно, та все