Шоколад - Джоан Харріс
Сьогодні вранці знайшли мертвою Арманду Вуазен, з посмішкою на обличчі. Вона померла у своєму ліжку, père. Ще одна грішниця, яка втекла від нас. Я прочитав над нею молитву, хоча вона навряд чи подякувала б мені за це. Можливо, я – єдиний, кому ще дають розраду подібні обряди.
Вона запланувала свою смерть на минулу ніч, організувала все до дрібниць – стіл, напої, компанію. Обманом зібрала навколо себе рідних, пообіцявши їм виправитися. Будь проклята ця її зарозумілість! Вона заплатить – клянеться Каро. Відслужіть по ній двадцять мес, тридцять. Моліться за неї. Моліться за неї. Мене дотепер трусить від гніву. Не можу стримано говорити про неї. Похорон у вівторок. Уявляючи, як вона лежить зараз у лікарняному морзі – в головах півонії, на білих вустах застигла посмішка, – я відчуваю зовсім не жаль і навіть не задоволення, а спопеляючу неспроможну лють.
Зрозуміло, ясно, хто за всім цим стоїть. Роше. О так, Каро мені все розповіла. Ця жінка – зло, père, паразит, який вдерся в наш сад, ще й пустив у ньому коріння. Даремно я не прислухався до своїх інстинктів. Треба було прогнати її тієї ж хвилини, щойно мій погляд упав на неї. Вона чинить мені перепони весь цей час, сміється наді мною за затягнутою вітриною своєї крамниці, простягає підступні щупальці у всіх напрямках. Я був дурнем, père. Моя дурість стала причиною загибелі Арманди Вуазен. З нами живе зло. Зло з переможною посмішкою, зло в яскравих вдяганках. Дитиною я зі страхом слухав казку про відьму, яка заманювала маленьких дітей у пряниковий будиночок, щоб потім з’їсти їх там. Я дивлюся на її крамницю у блискучому оздобленні, схожу на подарунок, який очікує, коли його розкриють, і думаю, скільки ж людей, скільки душ вона вже безповоротно спокусила. Арманда Вуазен. Жозефіна Мускат. Поль-Марі Мускат. Жюльєн Нарсіс. Люк Клермон. Треба розправитися з нею. І з її поріддям теж. Делікатничати пізно, père. У мене уже є один гріх на душі. Якби мені знову стало дванадцять років! Я намагаюся згадати неприборканість, винахідливість дванадцятирічного хлопчиська, яким я був колись. Хлопчиська, який вирішив усі проблеми одним кидком пляшки із запалювальною сумішшю. Але тих днів вже не повернути. Я повинен діяти розумно. Щоб не забруднити честь сутани. І все-таки, якщо я зазнаю поразки…
Як вчинив би Мускат? Так, він нікчемна, груба тварина. Але він помітив небезпеку трохи раніше, ніж я. Як би він вчинив? Мені слід рівнятися на Муската. Нехай він брудна жорстока свиня, зате хитрий, як лис.
Що зробив би він?
Завтра свято шоколаду. Від його успіху або провалу залежить її доля. Налаштовувати проти неї спільноту занадто пізно. У очах решти я повинен бути бездоганним.
За затягнутою вітриною очікують своєї години тисячі шоколадних ласощів. Прикрашені стрічками яйця, звірі, великодні гнізда, подарункові коробочки, кролики в целофанових рюшах… Завтра діти прокинуться під святкове калатання дзвонів, але їхньою першою думкою буде не «Христос воскрес!», а «Шоколад! Великодній шоколад!». А що, як шоколаду вони не знайдуть?
Ця думка паралізує мою свідомість. Наступної миті мене заливає пекуча радість. Хитра свиня в мені радіє й скалиться. Я можу пробратися до її будинку, підказує вона. Задні двері напівзогнилі від віку. Я зламаю їх, проникну до крамниці з кийком. Шоколад – виріб тендітний, розламати його – нема нічого легшого. П’ять хвилин, і її подарункові коробочки перетворяться на місиво. Вона спить нагорі. Можливо, нічого й не почує. А я впораюся швидко. До того ж я буду в масці, тому, якщо вона й побачить… Підозра впаде на Муската. Акт помсти. А спростувати він не зможе, адже його тут немає. І до того ж…
Реrе, ти ворухнувся? Я абсолютно точно бачив, як секунду тому твоя рука сіпнулася, два перші пальці зігнулися, немов даруючи благословення. І от знову ти здригнувся, начебто старий воїн, який марить про колишні битви. Це знамення.
Хвала Господові. Знамення.
38
30 березня. Великодня неділя. Четверта година ранку
Минулої ночі я майже не спав. Світло в її вікні згасло тільки о другій годині, але навіть потім я не наважився вирушити до її будинку, побоюючись, що вона усе ще пильнує в темряві. Щоб не проспати, я завів будильник і дві години продрімав, сидячи в кріслі. Хвилювався я, звичайно, даремно. Мій сон був короткий, пронизаний миттєвими видіннями, які я ледь пам’ятав після пробудження, хоча підхоплювався від них, як ужалений. Здається, мені снилася Арманда – молода Арманда, якою я її ніколи не знав; у червоній сукні вона бігала по полях за Маро, і її чорне розпущене волосся розвівалося за вітром. А може, це була Віана і я просто переплутав їх. Потім я бачив пожежу в Маро, циганів, що згоріли, – шльондру з її пияком, бачив ядучо-червоні береги Тана й тебе, père, з моєю матір’ю в канцелярії… Уся гіркота того літа просочилася в мої тривожні сни, і я, немов свиня, що тягає з-під землі трюфелі, борсався, купався в гнилих делікатесах і обжирався, обжирався.
О четвертій я підвівся з крісла. Спав я в одязі, скинувши тільки сутану й комірець. Церква до цієї справи не має жодного стосунку. Я приготував собі каву, дуже міцну, але без цукру, хоча формально свою покуту я вже виконав. Підкреслюю: формально. У душі я знаю, що Великдень ще не настав. Він ще не воскрес. От якщо досягну своєї мети, тоді Він воскресне.
Я помічаю, що тремчу. Щоб зібратися з духом, їм сухий хліб. Кава гаряча й гірка. Коли виконаю своє завдання, улаштую для себе справжній бенкет: з яйцями, шинкою, здобними булочками з пекарні Пуату. Від цієї думки в мене набігла слинка. Я увімкнув радіо, налаштував на станцію класичної музики. Нехай вівці спокійно пасуться. Мої губи скривилися в холодній презирливій посмішці. Зараз не час для пасторалей. Це час свині.
