Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Проте кільце навкруг Константинополя затягувалось, зрозумів це зрештою і проедр.

Після смерті Цимісхія й проголошення імператорами Василя й Костянтина Феофано жила як удова василіса у Влахерні, навідувалася часто до своїх синів у Великий палац, проедр іноді навіть радився з нею, вважаючи, що вона йому не страшна.

Насправді ж Феофано не могла простити проедру Василеві зради, мріяла помститись йому, вигнати з Великого палацу, знищити, вона уперто, хитро, підступно йшла до цього.

Проедр помилявся, думаючи, що Феофано заспокоїлась і вдоволена долею вдови василіси. Феофано в цей час не було ще повних сорока літ, вона була красива і знала ціну своїй красі, кров буяла в ній, як і в кожної жінки, що переступає останню щаблинку розквіту, але відчуває суховій старості, — Феофано здатна була зробити найодчайдушніший, нехай останній, але рішучий крок. І Феофано це робить — серед множества людей, які їй зустрічались у житті, вона вміла обрати найсміливішого й найдужчого, — втім, може, саме незрівнянна, дивна краса її робила цих обранців сміливими, дужими, божевільними в своїх поривах! Так, спершись на чужу силу, вона і йшла шляхами життя, разом з обраними нею самою коханцями перемагала, завжди досягала своєї мети, щоб розплатитись за це зрадою і знову, знову починати…

Тепер Феофано робить останню страшну спробу. Як жінка, вона не могла нарікати — і у Вірменії, і нині, в Константинополі, нестямна вдовиця вдовольняла свою пристрасть — етеріот, що охороняв уночі її палату, був не скопець і помер би, не виказавши таємниці Влахерна.

Феофано тонко веде свою гру — всім відомо, що одразу ж після смерті Никифора Іоанн вислав її на Прот, далі у Вірменію. Тепер, коли не стало Цимісхія, Феофано все частіше називає його ворогом, а Никифора вірним своїм другом, часом ходить до храму Апостолів, де в склепі поруч з тілом великого Костянтина лежить безголовий труп Никифора, і в цьому нічого дивного немає: вона була його жоною до останнього дня життя.

Не забуває вона й про синів — Василя й Костянтина, їй дозволено відвідувати Великий палац, Феофано часто буває там, заходить до старшого сина — Василя. Він молиться з своїми ченцями, Феофано ж слово за словом розбуджує в ньому жадобу до влади й слави, викликає ненависть до проедра Василя.

Феофано не помиляється — син її Василь не той, за кого його вважають, він, як і мати, ненавидить проедра, хоче його знищити, молиться Христу, але готує ніж, — прийде час, і Візантія здригнеться, побачивши справжнє обличчя цього імператора.

Феофано дивиться в очі Василеві, намовляє його, думає, хто їй допоможе знову сісти на трон у Магнаврі — Вард Фока чи син Василь? Переможе Василь — вона сяде поруч з ним, переможе Фока — що ж, Феофано не здригнеться, Василь муситиме умерти… поки ж що теплою, ніжною рукою мати гладить волосся сина.

І є в Феофано ще одна надія — дочка Анна, яка народилась за два дні до смерті першого її мужа — імператора Романа. Хто знає нині, від чого помер імператор Роман? Келих вина — і його не стало, на престолі тоді сів Никифор Фока…

Анні минає п’ятнадцять літ, на дитячому її обличчі вже видно ознаки краси, приваби матері, і очі в неї такі ж, як у матері… Душа… так, у Анни буде материнська й душа, — про це дбає й дбатиме Феофано!

Проедр Василь їде до Феофано. Вона ненавидить його, проедр це знає, він усе життя використовував і обдурював Феофано, — їй це також достеменно відомо, проте така вже гірка усмішка долі, один крук ніколи не літає, де він з’явився, туди прилетить інший, стане важко — вони виклюють один одному очі…

Втім, до кого ще міг піти проедр? Він сам вислав з Константинополя всіх тих, що могли б, хоча б рятуючи себе, допомогти йому в цю годину. Інші — полководці, знатні люди, родичі й друзі Никифора Фоки й Іоанна Цимісхія, які б тепер неминуче боролись за себе, а відтак і за проедра, — самі втекли, побоюючись помсти, в Малу Азію і нині були його ворогами, проедра ненавиділи у Великому палаці, в усьому Константинополі.

— Я прийшов до тебе як до свого старого друга, — почав проедр, переступивши поріг палати у Влахерні, де жила Феофано.

— Невже я така стара, як ти? — глузливо відповіла на це Феофано.

— Ні, — зітхнув проедр, — ти ще молода й красива, це я старий і безсилий, я говорю про древність нашої дружби.

— Що ж, — процідила Феофано, — дружба наша справді древня й навіть щербата, перевіримо її ще раз.

— І ти допоможеш мені?

— Я радо допоможу тобі й собі! — зухвало промовила Феофано. — Сідай, старий, але завжди молодий проедр.

Він сів.

— Давно вже імперія не переживала такого важкого часу, як зараз, — важко дихає проедр, витираючи спітніле своє обличчя. — Мала Азія й Склір, болгари й Русь, Кведлінбург і Рим, проте ти сама все знаєш, Феофано.

— Так, все це я знаю, — гостро відповіла вона, — але не розумію, чому ти зараз прийшов до мене?

— Я прийшов до тебе, бо маю ще одну, й найстрашнішу, новину… З Малої Азії прибув гонець, який повідомив, що Вард Склір оголосив себе імператором, одягнув багряницю й червоні сандалії…

— Дуже шкода, проедре, що ти не думав про це, коли не стало Іоанна. Тоді ти, наскільки я пам’ятаю, усунув мене, бо захотів правити Візантією тільки з моїми синами. Ти невдячний, проедре!

— Але ж Василь і Костянтин — твої сини?!

— Ти одірвав їх від мене, але не зумів стати їм батьком. Чи так, проедре? Чого ж ти мовчиш? Говори!

Феофано дивилась на бліде, висхле обличчя скопця; примруживши очі, він пильно стежив за нею.

— Василь і Костянтин неспроможні врятувати імперію, — невиразно сказав проедр.

— Я це раніше знала, — обережно відповіла Феофано. — Так хто ж це може зробити? Ти знову мовчиш? Чому?

— Імперію можеш врятувати тільки ти, Феофано.

— Нарешті я почула від тебе одверте слово… Проте ти не кінчив… Врятувати імперію можу я разом з тобою. Адже ти так думаєш?

— Мені пізно про це думати. Що я — тільки проедр, тінь імператорів, постільничий. Одно тільки пам’ятай, Феофано, віднині проедр служитиме лише тобі.

— Спасибі, проедре, ти знаєш, що стати зараз на чолі імперії я не можу. Так, Василю, і тобі, і мені вже пізно…

— Так що ж робити?

— А ти скажи, проедре… Якщо ти прийшов до мене, то