Засвіти - Андрій Хімко
Життя входило поволі у звичні колії. Знову верталися з домівок разом з теплом на Січ козаки, рибалки й мисливці, гутники і смолярі, теслі і бондарі, колісники і лимарі. Як і щороку, приходили ледве живі й теплі і поодинокі, і ватагами втікачі з татарського чи аж з турецького полону, від розбещених магнатів з Польщі і від Ненаситних бояр опричних з Московії і тут, в оцьому горнилі-середовищі, поволі чи й раптово перероджувалися, повнилися тією вірою в свою силу, тією любов’ю до батьківщини, до товариства, його чеснот і звичаїв, якими не могли перейнятися ні колишній головоріз чи злодій, ні захланець чи пройдисвіт, ні дука чи святенник.
Чи ота лиховісна подія, чи щось інше змінило звичне життя молодиків. Шуліка лише іноді виїжджав тепер з ними на вправи, передавши їх до рук славному отаманові Левкові Конограєві. Досвідчений мореходець-чорноморець, як прозивали його на Січі, став цієї весни майже постійним навчителем не лише молодикам, а й дорослим. Вважай, щодня він випливав з козацтвом у плавні на чайках-байдаках і на човнах, водив їх за собою між тряскі болота та заплавні саги і нетрища з кошиками збирати яєць, здіймаючи в небо кружава розмаїтого птаства, що навіть сонце тінило собою, а згодом — до ревунів-порогів, що були бажаними острашливими легендами для кожного гребця чи тільки-но всадженого стерничого. Гребли з засвітку до полудня без передиху, гребли до знесилення, за водою, проти води, впоперек води і навскоси. Гребли, доки ставало сили, і навіть тоді, коли її не було вже.
Левко Конограй приховано посміхався, бачачи оте знесилення гребців. Щоб хоч якось облегшити одноманітність, він придумував різні грища на воді — взяття «супротивників» на абордаж, перевертання чайок або наказував пробитись до порогів, що козаки завжди робили із задоволенням, захоплені казковістю їх.
Відчув чародійну велич порогів і Сірко. Як не малювалися вони в уяві, в дійсності буди і значно грізнішими, і загадковішими. Спокійний зчаста Дніпро, що ласкав своїми хвилями береги, очеретяні і рогозяні нетрі та жовто-білі піщані обмілини-коси, тут ставав потемнілим, розбурханим, страшним і навіть хижим видовищем. Голі спичкуваті скелі ще звіддалік видавалися закам’янілими вартовими над сповненими клекотів ненаситними проваллями, хланами і вертепами, які бездушно, як і правіки до цього, хоронили в собі віковічні таємниці буття на доокільних землях. Скелі ж душила, мила, полірувала і глянсувала століттями запінена в своїй нестримній силі й люті лавина Славути. Загадкові подзьобини і віспини рубців, знаків і буков на оцих стрімчаках нагадували про тисячолітньо-давній, мовчазно-грізний, навіки непрощений заклін богів, що чатував на сміливців і нападників-зайд. На самих вершинах оцих бескидів, ніби темні богатирські шлики, опущені на чола із сивих голів, зеленіли кущі дикоросту і вересу, а в щілинах-тріщинах велетнів причаєно ховалася отетеріло нажахана богами темна мовчанка.
Плюскотливі, заглушені ревищем порогів джерела-струмочки, що бог знає звідки бралися, як піт і сльози велетнів, стікали по раменах і грудях стрімчаків униз, на зелені острівки по підошвах, несучи з собою прохолоду й життя.
Байдаки і човни слідом за отаманом ледь добралися попід берегом сюди і без наказу чи змови один по одному спинилися, онімілі й оглушені. Замшілі велетні кожному нагадали казку-легенду про давніх лицарів, що, виставлені колись богами на прю з оскаженілими валами, не стримали своїми грудьми ошаленіло-бурхливого плину вод, пропустили їх у обвали річищ і в покару за те залишилися навік отут — в ревові й стогонові, гулові й громові, в риданні й плачі, видивляючись, як неподоланий ними Дніпро глумиться над ними й кидає у пінявий вир їхнє безчестя-поразку...
Немов із казки, вертали хлопці по обіді від порогів. Рев і стогін ще довго не вщухав у кожному. Мовчали. Тільки отаман, що, кажуть, перепливав їх всі, від того ніби повеселілий, викрикував накази, велів співати пісень, пихкаючи на передньому човні кадною люлькою. Аж на березі вже трохи позбулися тих чарів, сподіваючись на смачний обід у трапезній, та отаман розвіяв і ті сподівання...
— Наказую смолити човни, доки пан тесля не відпустить вас геть,— насупив він брови, удаючи чимось розгніваного і, нахилившись до майстра, тихо щось сказав тому та й пішов у бік дворища.
Довгенько козаки, озброївшись палицями з віхтями на кінцях, змазували гарячою смолою пішви човнів і байдаків під наглядом теслі, що і сам коло них не ловив гав, бігали з цебрами від казанів, у яких кипіла живиця над ватрищами, переносили колоди до пильні, складали запашні соснові дошки, доки тесля, подякувавши, їх не відпустив.
— Затримав би вас і ще на трохи, роботи ж, бачите самі, скільки, та пан стерничий велів зважити на ваш голод; то йдіть уже з богом,— ніби виправдовувався човнар на прощання.
Відмиваючи, здавалося, навіки прилиплу до рук живицю коло водопійних корит, Сірко пригадав розмову із Слимаченком, і перед очима з’явою стала як жива Софійка, слобідська, мовчазно-тиха вуличка, берег над Мжею і коло висланого на вибіл полотна — мати. «Згодилася бути господинею в нього,— ніби виразка, з’ятрився болем спогад у грудях, але тут же й затих зразу: — Мабуть, вирішила вийти заміж! А як же ще? Певно, а я й досі не второпав того,— приходила до тямку ця новина.— Пора вже їй мати і свій куточок на землі, і своє життя»,— влягалось бальзамом там же.— І Корній,— зупинився він подумки,— Слимаченко... батько,— намагався в пам’яті виговорити це слово і не міг.— Непоганий він чоловік, і козак знакомитий... Дивувало, що він побачив його в уяві не вчорашнім, а отим давнім, летючим через паркан у двір на розігнанім
