Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Серед іншого дід зберіг і сторінку з «Республіки Сало», що звалася «Народ Александрії» (оце несподіванка, навіть Езра Паунд[196] надряпав кілька рядків!). Видання рясніло злими карикатурами на короля, адже фашисти зненавиділи його не лише за те, що наказав ув’язнити Муссоліні і підписав перемир’я з союзниками, а що й тікав на південь і став до лав ненависних англо-американців. Ті ж таки карикатури нападали й на сина короля Умберто, що був наступником трону. Обоє родичів завжди пускалися навтьоки, здіймаючи за собою чималу хмарину пилу. Король на малюнках був малесенький, як карлик, а принц навпаки — довгий, як жердина. Звали їх не інакше як Прудконогий Коротун та Ельф-Потомок.
Паола казала, що я завжди дотримувався республіканських поглядів, і сприяли тому саме фашисти, що посадили нашого короля на трон Ефіопії. Як то кажуть, незбагненні шляхи Господні...
Я спитав Амалію, чи розповідав потім дід мені про приключку з олією.
— Аякже, наступного ж ранку, — відповіла вона, — щойно ви розплющили оченята, він уже сидів на постелі й розповідав, показуючи пляшечку. Був такий задоволений собою.
— А я що?
— А ви, пане Ямбо, й зараз перед моїми очима: плескали у долоньки і кричали: «Молодець, дідусю, ти крутіший за Ґудона».
— Ґудона? А це хто такий?
— Та звідки ж мені те знати? Але я чую ваш крик, ніби то було вчора.
Певна річ, ніякий то був не Ґудон, а Ґордон. Я бачив у дідовій помсті втілення бунту Гордона проти Мінґа, лихого тирана країни Монґо.
13. Бліда панянко
Я поринув у дідову пригоду з таким самим захватом, як читач поринає в історії з коміксів. Але в моєму «капличному» зібранні між серединою 1943-го і кінцем війни не було жодного випуску за цей відрізок часу, лише ті, що в 1945-му принесли з собою визволителі. Невідомо, чи то з середини сорок третього і аж до середини сорок п’ятого коміксів більше не випускали, чи то вони просто не доходили до Солари. А можливо, що після 8 вересня 1943-го я поринув у таку фантастичну круговерть, де мене зустрічали партизани, чорнобригадники, що приходили просто до нашої оселі, з’явились підпільні плакати, й усі ці події геть перевершили мої враження від коміксів. Може, саме у той час я став почуватися завеликим для дитячої літератури і став читати більш зрілі твори, як-от «Граф Монте-Крісто» чи «Три мушкетери».
Хай там як, але аж дотепер я не віднайшов у Соларі нічого, що міг би вважати моїм і лише моїм особистим. Я знайшов лише те, що колись читав. Так само, як і мільйони інших людей. Ось до чого зводилися всі мої розкопки: окрім історії про некрихку склянку і милої оповідки про дідову помсту (але дідову, а не мою), я не пережив нічого з власного дитинства. Я пережив дитинство цілого покоління.
Дотепер про більш-менш значущі речі я дізнавався лише з пісень. Тож я попростував до студії і знову ввімкнув свій програвач, обираючи пластинки безсистемно, навмання. Перша пісня, яка залунала з мого приймача, знову була про веселі безглуздя, що супроводжували бомбування:
Вчора зі мною сталася історія чудна.
Коли гуляв я, до мене підійшов дивак
І запросив до кафе на філіжанку кави.
Його вигляд мене зацікавив.
І от сиджу на белебні я, посьорбуючи каву,
Та слухаю історію сумну, але цікаву:
«Я знаю дівчину одну: обличчя миле і волосся золоте,
Проте ніколи не насмілюсь їй сказати, що люблю,
Тому що я не в змозі розгадати загадку одну...
Моя бабуся Кароліна розповідала якось про любов,
Як замолоду її краса студила хлопцям в серці кров.
У ті часи далекі закохані поети писали їй вірші,
Оспівували в них волосся чорніше ночі, вуста звабливі і щирі очі...
Так як же можу я сказати про почуття свої коханій дорогій,
Якщо у неї кучері золоті?
А от наступна була, безсумнівно, давнішою і надзвичайно сльозогінною, гадаю, під неї ще моя матуся ридма ридала:
Сусідка з п’ятого поверху, панночка бліденька,
Нагадує мені тебе, моя маленька...
Вже двадцять років, як я на чужині,
І не минає жодної ночі, щоб я не мріяв про Неаполь,
Проте найбільше я мрію про твої прекрасні очі!
Мій милий, гортаючи потерту книжечку з латини,
Вгадай, що побачила я — волошки сині!
Чому на очах моїх бринить сльоза? Хтозна...
Хтозна, чому для коханих розлука — це тяжкая мука?
А що ж я? Мої комікси підказували, що одкровення статі до мене на той час уже явилося. А як щодо кохання? Чи Паола була найпершою жінкою в моєму житті?
Мені видалося дивним, що у капличці не збереглося жодного свідчення мого життя між тринадцятим і вісімнадцятим роком. Принаймні у ті п’ять років, що передували нещастю, я регулярно навідувався додому.
Раптом мені спало на гадку, що я недавно бачив ще три коробки. Вони стояли не на полицях, а за вівтарем. Я не надав їм великого значення перше, адже вважав, що то чергові барвисті свідчення мого різнобічного захоплення колекціонуванням. Але, можливо, й там знайдеться дещо, варте того, щоб зайве понишпорити.
Перша коробка була ущерть повна моїх дитячих фоток. Ох, зараз як накриє мене одкровеннями — та де там! Розмріявся! Я лише відчув глибоко набожне зворушення. Позаяк мені вже показували кілька світлин у лікарні, а пізніше я вже тут побачив фото діда у студії, я враз признав своїх, навіть упізнавав їх у різному віці: не надто довіряючи фасону суконь, я визначав, де вони замолоду, а де вже трохи старші, зважаючи на довжину материної спідниці. Оте дитя у капелюшку від сонця, що чіпляється до слимака на камені, — то, певно, моя персона, а ота дівчинка, що поважно тримає мене за руку, — це, без сумніву, Адуся. Ми з Адою обоє були, як білі янголятка: для мене те вбрання було майже як фрак, а для неї — як сукня нареченої
