Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Гадаю, кожен букініст-антиквар, як, утім, і кожен колекціонер, невпинно мріють про свою дев’яносторічну стареньку, що вже стоїть однією ногою в могилі, але, не маючи грошей навіть на ліки, воліє продати прадідів спадок — книжечки, що вже не знати скільки зберігаються в її льосі. Ти обіцяєш поглянути і приходиш лише, щоб угамувати сумління. Перекидаєш з десяток пересічних книжечок сумнівної цінності, аж поки не натрапляєш на погано оправлене in-folio у надзвичайно потертій пергаментній обкладинці: кришки повідставали, плетіння розійшлося, куточки погризені мишами, безліч патьоків. Тобі кидається в очі текст, надрукований у дві колонки готичним шрифтом, рахуєш рядки — їх рівно сорок два. Пробігаєш швиденько колофон... Це сорокадволінійна Біблія Ґутенберґа — перша у світі віддрукована книжка. Останній екземпляр на букіністичному ринку (всі інші вже виставлені для відвідувачів у найвідоміших світових бібліотеках) заважив на нещодавньому аукціоні на блюзнірсько-шалену суму в не згадаю скільки мільйонів доларів. Його відхопили японські банкіри і, гадаю, не зволікаючи зачинили дивовижу в найкрутішому сейфі. Отож, якщо у вільному продажу вигулькне ще один екземпляр, йому ціни не складуть. Можеш правити, скільки душа забажає, хоч фантастильйон мільярдів.
Ти кидаєш оком на літню пані і розумієш, що для неї десять мільйонів «зелених» — уже манна небесна, і ось де тебе починає гризти сумління. Ти пропонуєш одну-дві сотні мільйонів лір, завдяки яким стара б витягла свою ногу з могили на останню дещицю років, що їй ще лишилася. Потім, опинившись удома, тремтливими руками торкаєшся раритету і не знаєш, як з ним учинити. Щоб продати, треба поставити на вуха великі аукціонні доми, і то ще невідомо, який шмат від здобичі вони відкусять, а решта піде на податки. Потім тобі схочеться лишити цю цяцю собі, але ж не можеш показати її ані душі, бо тоді почнуть ширитися чутки і просто перед твоїми дверима вишикується цілісіньке юрбище злодіїв. От і скажіть, який сенс тримати у себе таку фантастичну річ, якщо ти не можеш її показати, щоб інші колекціонери вдавилися від заздрощів? І що ж тоді маєш робити? Віддати знахідку до муніципалітету, щоб ті виставили її під броньованим склом у котрійсь із залів Кастелло Сфорцеско, де чотири гевали стерегтимуть її вдень і вночі? І ти, як і натовп інших роззяв, що прийшли повитріщатися на найрідкіснішу у світі річ, зможеш милуватися своєю власною річчю лише здалеку в юрбі. І що ти можеш вдіяти — підбігти і чимдуж заволати, що це твоя власність? А чи воно того варте?
Отож ти думаєш не про Біблію Ґутенберґа, а про Шекспірове ін-фоліо. Хоч про те, скільки насправді коштує це диво, про всі ці мільярди знають лише колекціонери, тож його легше притримати, аніж продати. Ін-фоліо Шекспіра — мрія номер два кожного бібліофіла.
Чекайте, а яку ціну зазначила Сибілла? Я знову пробігся очима: отакої, лише мільйон, наче то була якась пересічність. Чи можливо, щоб вона не знала, що тримає в руках? І коли цей екземпляр потрапив до нашої студії? І чому ж вона мені анічичирк? «Звільню. Вижену в шию», — розлючено бурмотів я.
Я зняв слухавку і набрав номер. Спитав, чи вона хоч тямить, що зазначено у каталозі під номером 85? Вона наче з неба впала, казала, що це лише сімнадцяте століття й таке незугарне, що хай йому грець, тож дівчина літала від щастя, адже їй удалося продати цю книжечку, щойно взірець каталога було відправлено до мене. І всього-на-всього зі знижкою двадцять тисяч лір. Тож вона ось-ось прибере її з переліку, бо ця річ не варта навіть того, щоб підписати під нею «продано» й лишити у каталозі задля демонстрації наших чудових цін. Я вже був ладен проковтнути її живцем, аж дівчина розреготалася і попросила заспокоїтись, аби не підскочив тиск.
Пожартувала. Сказала, що поставила цей екземпляр, щоб перевірити, наскільки уважно я читаю каталог і чи все гаразд із моєю короткочасною пам’яттю. Реготала, як навіжена пустунка, пишаючись, що розіграла мене таким старим і відомим жартом. Ми, фанатики-букіністи, часто так беремо на кпини. Існують навіть такі каталоги, що самі стали антикварними, бо там пропонувалися неіснуючі чи неймовірні книги. Навіть спеціалісти ловилися на ці жарти.
— Це все студентські витівки, — мовив я, але вже почав відходити. — Та постривай, я ще віддячу. Втім, усе інше в каталозі зроблене просто бездоганно. Даремно ти прислала його на перевірку, там нема чого виправляти. Працюймо далі, щиро дякую.
Я розслабився. Хоч люди над цим не замислюються, та для таких поведених, як я, та ще й у такому стані, навіть невинна дитяча забавка може спричинити апоплектичний удар.
Поки я базікав із Сибіллою по телефону, небо знову спохмурніло: надходила гроза, і цього разу справжня. Оскільки на вулиці так потемніло, я тепер не мусив, та й не мав спокуси зійти у капличку. Втім, ще годинку міг би посидіти на горищі, бо ж там ще трохи світить із слухових вікон. Хоч би для того, щоб ще трохи попорпатися у горішньому мотлосі.
За свою наполегливість я був винагороджений ще однією коробкою, щоправда, без підпису, вочевидь, зібраною нашвидкуруч дядьком та тіткою. Вона була вщерть повна ілюстрованих журналів. Я вигорнув геть усі і почав безтурботно, знаєте, як у приймальні у стоматолога, гортати сторінку за сторінкою.
Я розглядав картинки з журналів про кіно. У кожному з них було багацько світлин кіноакторів. Певна річ, що здебільшого то були статті про італійські фільми — так само сповнені всеосяжного і тихого божевілля, як-от фашистські пропагандистські фільми «Облога Алькасара» та «Льотчик Лучано Серра», а поряд — стрічки з джентльменами у смокінгах, вередливими панянками у милих пеньюарах на тлі розкішних кімнат з білими телефонами на тумбочках біля скуйовджених ліжок. І це, гадаю, у той час, коли у пересічних людей телефони були чорними і висіли в коридорі на стіні.
Були там і світлини з іноземних фільмів. Глянувши на чуттєве обличчя красуні Цари Леандер[191] чи на звабницю Крістін Сондербаум[192] зі стрічки «Золоте місто», я знову відчув легенький вогник. Врешті, я знайшов фото з американських фільмів з Фредом Астером та Джинджер Роджерс, що кружляли, немов бабки, і Джоном Вейном у «Червоних тінях». Тим часом, увімкнувши те, що вважав за моє особисте радіо, і лицемірно ігноруючи дідів грамофон, що був справжнім джерелом звуків, я почав перебирати пластинки, шукаючи назви, які б нагадували мені бодай щось. Святий Боже, у той
