Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Дикий Яр що таке? Та вам досить лише визирнути з вікна своєї спальні, і побачите вдалині вершину пагорба, над яким виступає монастир Сан-Мартіно. Поряд невеличке містечко. Хоч де там містечко — так, селище душ на сто. І як хочете знати, то всі вони мерзенні люди, от що. У них там височезна дзвіниця, завдовжки така, як усе село завширшки, бо плескають язиком, що у монастирі покояться мощі блаженного Антоніно, але той Антоніно — викапаний квасоляний стручок. Писок чорний, немов коров’яча балабуха (даруйте на слові!), а з-під покрову видніються руки, як покручене суччя. Мій покійний тато казав, що свого часу вони викопали із землі смердючого трупа, що вже розкладався, просотали його казна-якою гидотою і поклали його собі у раку під скло, щоб здерти трохи грошенят з нетямущих туристів. Та тільки все одно ніхто туди не навідується, бо здався їм той Антоніно, тим паче, що він навіть не місцевий святий. Але вони подбали про те, щоб згадати його у календарі, тицьнувши пальцем абикуди.

— А яким боком тут Дикий Яр?

— А ось яким: до монастиря досі є лише одна дорога, та й та — крутий підйом, що навіть машиною туди насилу заїжджають. Але дорога та не така, як у нормальних людей, щоб огинала пагорб, поволі здіймаючись догори. Де там! Ні, вона йде прямовисно просто нагору — у цьому й є вся штука. Ось воно й важко. А знаєте чому? Бо з того боку, де здіймається дорога, на пагорбі росте невеличкий садочок та виноградник. Вони навіть мусили поставити підпорки, щоб безпечно обробляти землю і не з’їхати у долину на сідниці вкупі зі своїм виноградом. А з іншого боку пагорб ніби уривається і геть увесь заріс ожиною і чагарниками та вкрився гострим камінням, що не знаєш, як і ногою ступити. Оце й є Дикий Яр. Дехто навіть з душею простився, сунувшись туди, не знаючи, що то закляте місце. І то добре, як підеш погожої літньої днини. Бо як усе затягує туманом, то краще вже за мотузку, й відразу удавитися на горішній балці, так скорше буде. Втім, як і знайдеться відчайдух, то там його відьмачки схапають.

Уже втретє Амалія згадувала про цих таємничих «відьмачок», але щораз наче ухилялася від будь-яких пояснень. Я ніяк не міг утямити, чи то справді від побожного трепету, чи то від того, що жінка й сама напевне не знала, хто такі були ті «відьмачки». Звісно, то, мабуть, звичайні собі відьми. Вдень — самотні баби, а як на землю сходить ніч — сходяться до виноградників на кручах чи в такі проклятущі місця, як Дикий Яр, і тоді вже гуртом лиходіють над чорними кішками, козами чи гадюками. Злостиві, як трунок, вони розважаються, проклинаючи будь-кого, хто зустрінеться їм на шляху, а потім зводять його врожай нанівець.

— Якось одна з них обернулася на чорну кішку й, забігши до хати, вкрала немовля. Тоді сусіда нещасних злякався і почав стерегти й своє дитя, ночами просиджуючи біля дитячої колиски з сокирою. А коли, врешті, прибігла чорна кішка, то він враз відсік тварюці лапу. Тоді чоловік запідозрив лихе й навідався до однієї старенької, що мешкала неподалік. Прийшов та й побачив, що в рукаві у старої руки нема, тож спитав, що ж трапилось. А та, розсипаючи відмовки, збрехала, що порізала руку серпом, як зрізала бур’яни. Тоді чоловік попрохав: «Ану, стара, дай-но гляну», — аж гульк — нема руки, сам обрубок. Отож-бо вона й була відьмачка. Тоді односельці гуртом витягли її з хати та й спалили.

— Невже правду кажете?

— Правду чи ні, але так мені ще бабця переповідала. Якось дід, повернувшись із шинку під парасолем, горланив «відьмачки, відьмачки!» і жалівся, що раз у раз хтось хапав його за ручку парасолі і не пускав іти. «А побий тебе лиха година, — казала баба, — залляв очі, нагенделився, як свиня, от і тинявся стежкою туди-сюди, чіпляючись парасолем за віття на деревах. От тобі й маєш відьмачок». І нумо давати йому чортів. Не знаю, чи можна у це вірити, та от колись був у монастирі Сан-Мартіно священик, що вмів замовляти від відьмачок, бо ж був масоном, як і всі попи, хоч водився з відьмачками, як з ріднею. От як принесеш до церкви пожертву, так заговорить тебе на рік від тих гадюк. А як рік збіжить, так знову неси грошенята.

Та біда з тим Яром була така: коли я мав дванадцять чи тринадцять років, то разом з ватагою таких самих урвиголів, як і я сам, воювали ми з дітворою із Сан-Мартіно. Тому й намагалися здивувати ворожий табір своїми появами із Яру. І от як бачила Амалія, що я почимчикував у той бік, то хапала мене і на власному горбі несла додому. Та зазвичай я був, як гадюка в степу, — ніхто не знав, де я причаївся.

Тепер зрозуміло, чому, коли подумав про краєчок урвища, мені прийшов на гадку Дикий Яр. Отже, як і завжди, це лише пусті слова. Пополудні я вже й забув про Яр. Зателефонували із селища і повідомили, що мені прийшла бандероль. Тож, спустившись униз, я поспішив її забрати. Виявилося, то прийшов зразок каталога з моєї власної студії. Я скористався нагодою і зазирнув в аптеку: тиск знову підскочив до ста шістдесяти. Певно, я перехвилювався через капличку. Отож я вирішив, що решту дня маю згаяти без зайвих турбот, і каталог був якраз слушним приводом. Проте саме через взірець каталога, як виявилось, мій тиск міг злетіти до ста вісімдесяти. І таки злетів.

Небо захмарило, і в садку стало напрочуд приємно. Тож, умостившись якнайзручніше, я взявся правити коректуру. Сторінки ще не були пронумеровані, але підписи до екземплярів були бездоганними. Восени ми поверталися на ринок з чудовою пропозицією дуже цінних книг. Браво, Сибілла!

Я саме збирався спокійнісінько пробігти розділ з шекспірівськими творами, аж, прочитавши одну з назв, задерев’янів: «Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies. Published accordingto the True Originall Copies». Ой леле, мені мало серце не стало. Під написом — портрет Барда, видавець і дата: «London, Printed by Isaac Iaggard and Ed. Blount. 1623». Я знову все перевірив, геть усі виміри (так і є: відступи 34,2 на 22,6 сантиметрів, а це до біса широкі поля), побий мене грім, святі мощі — та це ж надзвичайно рідкісний, безцінний екземпляр in-folio[190] 1623