Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Найретельніше у програмці я виділяв Шопена. Я пішов до дідового кабінету, узяв пластинки й, увімкнувши грамофон і панельку свого радіоприймача, востаннє пішов шляхом пошуку себе. Розпочавши із Сонати сі-бемоль мінор, опусу № 35.

Під «Радіокур’єром» лежала кіпа моїх ліцейських зошитів за 1947— 1950 роки. Виявляється, у мене був просто фантастичний викладач філософії, бо більшу частину того, що знаю зараз, я дізнався саме з його конспектів. Крім того, я знайшов малюнки, карикатури, дотепи, якими жартував з однокласниками, світлини всього класу, котрі знімають у кінці навчального року. Увесь клас стояв у три-чотири ряди, а в самісінькому центрі стояли вчителі. Всі ці обличчя були для мене зовсім чужими, я навіть насилу міг упізнати самого себе. Шукав радше за методом від супротивного, відчайдушно чіпляючись за останні пасемця чубчика Чуффеттіно.

Укупі із шкільними зошитами лежали й інші, зокрема один починався 1948 роком. Упродовж того, як я гортав сторінки, я зауважував, як змінюється мій почерк. Певно, у ньому були й тексти за три наступні роки. У зошиті були вірші.

Така гидка писанина могла належати лише моєму перу. Жовторотість, юнацькі вугрі. Гадаю, у шістнадцять усі пишуть вірші. Це така проміжна фаза між юністю і дорослим віком. Не знаю, де я начитався про те, що загалом усі поети поділяються на дві категорії: поети прекрасні — ті, які у певний момент свого життя спалюють увесь свій бридкий доробок та йдуть продавати гвинтівки в Африку[201]; і погані — ті, що публікують свої творіння, штампуючи їх до скону віку.

Звісно, може, я надто прискіпливий, але все ж таки мої вірші були поганими. Не паскудними чи гидкими, коли автора можна вважати генієм-провокатором, а патетично-посередніми. Чи варто було повертатись до Солари, аби виявити, що я був плетуном-нездарою? Але принаймні хоч один привід для того, щоб пишатися собою, я мав: у мене хоча б стало кебети скласти всі ці почвари у коробку, знести до каплички із замурованим входом і поринути у збирання чужих творінь. Мабуть, коли мені вже стукнуло майже вісімнадцять, я був дивовижно проникливим і критично-непідкупним.

Але оскільки навіть після того, як я прикопав свої віршики у цьому ящику, я їх усе-таки зберіг, значить, вони багато важили для мене і тоді, коли юнацькі вугрі вже зійшли з лиця. Певно, як безмовні свідки. Відомо ж, що дехто, вигнавши із себе солітера, відтинає йому голову і консервує її в спирті, а ще дехто робить те саме з камінчиками, що вирізали з його жовчного міхура.

Перші вірші були лише начерками, простими одкровеннями на фоні чар природи, як має розпочинати кожен поет-початківець: зимові раночки, що, притрушені памороззю, манливо зазивають лукаве бажання, щоб за вікном забуяв квітень, безмір ліричних недомовок у сутінкових тонах, багато, занадто багато місячного сяйва і одна-єдина мить стидання:

Що робиш у небі, місяцю, ти скажи мені, що робиш ти у самоті?

Життя своє проживаю тьмяне,

Бо я лиш сукуп землі, долин

І мертвих згаслих вулканів.

Слава Богу, виявляється, я не цілковитий був нездара. Чи, може, вже відкрив для себе футуристів, котрі воліли б убити місячне сяйво. Але потому мені відразу впали в око вірші про музику і тяжке життя Шопена. Уявіть, у шістнадцять я писав про Шопена, а не про Баха, котрий утратив розум того ж таки дня, як померла його дружина, і коли гробарі спитали чоловіка, як він хоче її поховати, відповів, щоб спитали у неї самої. А Шопен учинив якраз навпаки, немов навмисно робив усе так, щоб шістнадцятирічні не просихали від сліз: покинув Варшаву, притуливши до серця стрічку Констанції, а потім — смерть, що невпинно насувалася в монастирі у Вальдемосі[202]. Лише подорослішавши, ти розумієш, що він дійсно писав гарну музику; перше ти просто плачеш.

Далі у віршах йшлося про пам’ять. У мене ще молоко на губах не обсохло, а я вже переймався, як зберегти спомини, котрі лише щойно почав затушовувати час. У вірші я писав:

Я зводжу спогади різні,

Життя

Дотягую до цього марева,

Щомиті легко перегортаю сторінки

тремтливою рукою,

Рядки, немов розмиті

Поверхнею води швидкої,

Брижать, зникаючи без болю.

Рядки надзвичайно короткі, достоту як полюбляли герметики — у них, певно, й набрався.

Я писав багато віршів про пісочний годинник, що пряде час у тонку нитку, як у лялечки, і зберігає її у величезних коморах пам’яті; гімн Орфею (!), в якому я попереджав його, що не увійдеш двічі у царство споминів, у сподіванні віднайти незмарнілою несподівану свіжість першого грабунку... чи не собі я радив не марнотрать, існує лише мить...Чудово, вистачило раз надміру накачати мої артерії кров’ю вщерть, і я все пустив коту під хвіст. В Африку, в Африку, продавати гвинтівки.

Поміж іншого лірично-віршованого потроху я писав ще й про кохання. Отже, я таки зазнав кохання. Чи я просто був закоханий у кохання, як часто трапляється у тому віці? У моїх віршах фігурувала якась непевна «вона», незрима, міфічна:

Створіння, замкнуте в цю таємницю нетривку,

Віддаляєшся ти від мене, куди?

Можливо, для того народжена ти,

Щоб почути лише ці рядки.

Доволі трубадурський стиль ще й з ледь помітним підтекстом вищості чоловіка над жінкою. І чому це нещасне створіння народилося лише для того, щоб прожити у моїх посередніх віршиках? То, значить, я був якийсь моногамний паша, що ставився до слабкої статі лише як до плоті у своїх уявних гаремах, а це вже, як не поверни, називається мастурбацією, навіть якщо еякулюєш з гусячого пера. Але якщо це Створіння й справді існувало й нічогісінько не знало? Ну, тоді я просто бовдур, але хто ж тоді вона?

Але жодних образів я не бачив, навколо — лише слова. І ніякого таємничого полум’я я теж не відчував, бо цариця Лоана мене неабияк розчарувала. Хоча ні, щось я таки відчував. У якийсь мент, в міру того, як читав ці вірші, я відчув, що можу наперед угадати, що буде далі: настане мить, і ти безповоротно зникнеш — і, може, я збагну, що то був лише сон. Але поетичні вигадки ніколи не зникають, тож