Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
І лише одна-однісінька світлина справді мене зворушила: це було збільшене миттєве фото. Я відразу це зауважив, бо світлина була розфокусована. Маленький хлопчик стояв нахилившись, дещо розгублено, у той час як крихітна дівчинка, обвивши його шию руками і піднявшись навшпиньки у білесеньких черевичках, цілувала хлопчину в щічку. То батьки захопили нас зненацька, коли, втомившись від тривалого позування, Ада вирішила подарувати мені свій сестринський вияв любові.
Я напевне знав, що хлопчик — то був я, а дівчинка — Адуся. Звісно, я не міг не відчути припливу ніжності, побачивши це фото. Але біда в тім, що почувався я так, ніби був стороннім спостерігачем і дивився кіно, споглядав за відстороненими проявами братерської любові. Як зачіпає за живе «Янгол»[197] Мілле, «Цілунок»[198] Хайєса чи прерафаелістська Офелія[199], що пливе ковдрою з біло-жовтих нарцисів, латаття й хризантем.
Отже, там дійсно були хризантеми? Втім, звідки ж мені знати? Це знову лише звук, що вкотре явив свою могутність, але не образ. Відомо, що у людини у мозку є дві півкулі: ліва, що контролює раціональні дії та вербальні здібності, і права, що опікується емоціями та образним світом. Імовірно, у мене вражена права півкуля. Але ж ні, бо ж ось він я, конаю від виснаження, шукаючи бодай щось, а пошуки — це пристрасть, а не страва, яку подають холодною, як вендету.
Тож я полишив світлину, яка викликала у мене лише тугу за невідомим, і взявся за наступну коробку. Усередині були образи, церковні зображення Доменіко Савіо, учня дона Боско. Художники малювали його палаючим від набожності, у заношених штанях, з водянками на колінах, немов він з ранку до ночі простоював у молитовному екстазі. Нижче лежав томик у чорній палітурці з червоним обрізом, схожий на молитовник — «Завбачливий юнак» того ж таки Боско. Це було видання 1847 року, у досить поганому стані, і хтозна, від кого воно мені перепало. Повчальні тексти, добірка гімнів та молитов. Численні свідчення того, що доброчесність — найголовніша із чеснот.
У брошурах можна було прочитати ще більш ревні завіряння у цінності благочестя. А ще закликали берегтися від гріховних видовиськ, непевних знайомств і небезпечного чтива. З усіх заповідей найбільше закликали шанувати заповідь шосту: «не чини перелюбу». І досить ясно роз’яснювалась гріховність усіляких пестощів власного тіла. Дійшли навіть до того, що радили юнакам спати горілиць, схрестивши руки на грудях, аби не торкатися лоном матраца. Подекуди згадували про те, що спілкування з іншою статтю теж не є безпечним, ніби зустріч із жінками була чимось надреальним і далеким, суворо забороненим суспільними нормами. Але найбільшим ворогом, навіть попри те, що це слово вживалося вкрай рідко і здебільшого із завбачливості замінювалося перифразом, була мастурбація. В одній книжечці пояснювалося, що єдиними тваринами, що мастурбують, є риби: це вони так про зовнішнє запліднення, коли багато видів риб викидають ікринки й молоки у воду, а ті вже самі дбають про запліднення — хто ж лаятиме бідолашних створінь за те, що скидають ікру в непідходяще місце. А про мавп, що є онанюгами просто-таки за покликанням, — анічичирк. Як ні слова й про гомосексуалізм, наче дозволяти, щоб тебе пестив інший семінарист, — то ніякий не гріх.
Я взяв захапаний примірник «Маленьких мучеників» Доменіко Пілли. Це історія двох юних створінь, хлопця та дівчини, яким доводиться терпіти невимовні, жахливі тортури, котрих завдають нещасним масони-антиклерикали, що присягли перед Нечистим і через зневагу до нашої святої віри хочуть, щоб молоді люди пізнали радощі гріха. Але у гріха нема спокути. Якось уночі скульптору Бруно Керубіні, що витесав для масонів статую Блюзнірства, являється його підпомагач у бенкетах Вольфґанґ Кауфман. Після останньої своєї оргії друзяки вмовились, що той, хто першим піде на той світ, потім навідається до того, хто лишився, і розповість, що ж там у потойбічні. І ось Вольфґанґ являється до Бруно post mortem[200], оповитий випарами Тартару, закутаний у саван, витріщені очі горять на бісівському обличчі. А розжарена до білого плоть світиться моторошним відблиском. Привид називається і прорікає: «Пекло існує, і я саме там». І промовляє до Бруно, що коли йому потрібен достовірний цьому доказ, то нехай простягне правицю. Скульптор простягає руку, і з примари падає крапля поту, що пропалює руку наскрізь, немов розплавлений свинець.
Але якщо у тих брошурках і зазначалися якісь дати, користі мені від них не було ніякої, адже читати їх я міг у будь-якому віці, а отже, не знав напевно, коли я вдарився в релігію: чи то було в останні роки війни, чи по нашому поверненні до міста. Втім, чим були для мене ті читання: реакцією на війну, способом побороти внутрішню бурю в роки статевого дозрівання чи низкою розчарувань, що штовхнула мене у дбайливі й ласкаві обійми Матінки-Церкви?
Врешті, справжні нечіткі проблиски мого власного «я» з’явилися лише з третьої коробки. Найперше — випуски «Радіокур’єра», датовані 1947— 1948 роками, де я зауважив кілька покреслених програмок з примітками. Позначки були зроблені, поза всяким сумнівом, моєю власного рукою, тож тепер я знав, що саме мені хотілося тоді слухати. Здебільшого, якщо не зважати на кілька нічних програм, де читалася поезія, вони стосувалися камерної та інструментальної музики. Між передачами були невеличкі заставки: рано-вранці, по обіді та пізно вночі. Три етюди, ноктюрн, а як пощастить, ще й ціла соната. Речі виключно для запеклих шанувальників, і ставили їх у найменш рейтингові години. Тож повернувшись додому після евакуації, я нетерпляче чекав цих передач, повільно набуваючи у цьому непереборної потреби. Я вмикав радіо тихо-тихо, щоб не розбудити родину, й приклеювався вухом до динаміка. У діда були кілька пластинок класичної музики, але, може, він купив їх пізніше, саме задля того, щоб підтримати моє нове захоплення? Спершу я потай, як шпигун, силкувався вловити слушну нагоду й послухати улюблену музику. Бозна-скільки разів я кипів від люті, коли, прошмигнувши на кухню послухати очікувані кілька днів мелодії, розумів, що всі мої чекання пішли коту
