Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– Досить, Стрибоже, досить! – шепотіла поблідла донька Ігельда.

В цю мить причувся її тупіт кінських копит не від шляху, тільки від піль. Минула хвиля і проти її ліжка стояв княжий осьмник весь у дощі й болоті.

– Зодягайся, ходи! – цвяхнув словом, як ремінним бичем.

– Що з тобою, пробіг, окаяний! Куди ж піду у таку ніч-завивницю?

Він хвилювався дико:

– Ходи ж, кажу, – не гайся! Гість з дороги, під кленом край поточини жде.

Вдивилася в нього ошалілими очима, та у тьмі не було видно нічого, крім білого п’ятна бояриного черепа.

Ніби приослаб, усів із хриплим стогоном утоми:

– Це я… в блудницькім лісі оленя собі сполював… Допав його у хащах, – стріла у шиї не моя. А з-поза дерев скаче Бізна, руку підняв:

– Мій!

Згадав я стару зарву з-перед літ, гей зуб від вітру защеміло під серцем… І не зчувся я, як грянула моя стріла проміж смереки.

Звалився, ніби вбитий небесним громом.

Погнав я туди, хиляюся срібло відняти, з колпака егрету дорогу, а він дише кривавою піною, очі в одну міру… Це не був Бізна!

Аж тепер збився я з тямки дотла: ні оставити живим, щоби свідчив, ні штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз…

Доволік я його на обіч, де ждав мій кінь, – перекинув перед себе, погнав!

Провів рукою по очах під навислою хмарою брів:

– Омрачило мене, привіз собі мерця під поріг. Жупанець на ньому як день, парча в золоте волокно… Похопився, чисто вогонь:

– Садівникове заліззя де? Виберем яму в ярі, поки ще досвіт і час… Діли ж зі мною радощі й смутки, дружинонько, розрадо!

Не ховай своєї величности за квітки й занавіси… Виходь, виходь на герць з життям, укуси того, що я!

Волік її у виноградник, у піврозвалену повітку між травами, де садівник клав на ніч своє знаряддя, а ненависні слова пашіли на її плечах, як подих пекла:

– Жупанець на ньому, гей день… парча в золоте волокно…

Випрати б із крови, а?

– Остав! – боронилася дико у сміхові наруги:

– Ось боярин… Княжий осьмник, га-га!

Оподалік поточини, під кленом, обитим з листя, горілиць простягнувся юнак. Дощ стукотів об чоло без порюка, слезив повз брів, здвигнених острим здивуванням, мив криваву піну з уст, на яких застигло слово, промовчане навіки: сльоза, що вже ніколи не збіжить із вій.

Спохитнулася об стрижку своєї хусти:

– Ольстин!

– Еге ж! – засвідчив нерадо, – він…

Дими досвітку займалися над полем, як руки обоїх, гнані жахом, неоднаковим, обрівняли вирву проміж горбовиння і боярин заговорив опівголоса:

– Ходи…

Йому відповіло мовчання.

Ждав ще майже весело, коли вона у жалібному пориві заплакала навзрид, б’ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя:

– А будь же ти проклят від Бога й від Перуна! І нехай ні мої сльози живі, ні тамті умерлі не падуть на оцю хусту, або на землю, – тілько на тебе, на тебе, на тебе!

Рожевий кабатик двигався на грудях Ясині стомленим віддихом.

– Несамовита картина, – сказала з дрібною дрожжю пліч. – Я воліла б почути пісню гірського гнізда.

Жінка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осміхнулася до своїх таємних думок і несподівано постелила голосом, ніби сонцем по верхах гір.

Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сірими очима, а тоді… солодка й неждана пісня пронеслася ніби полонинський вихор над гребенем Чорногори, розсипала сліпучі квітки незнаного вирію, заграла ледом-стужею шафірових висот…

Це була пісня, підслухана напевно птахами Бескиду, та сама, якої ритм відмічували стрімкі, мов урвища, оклики й сміх під саме небо…

Давно тому, в заранні літ, вона ж не хто, співала її у гірському гнізді Ігельда.

«У новую світленьку заховалася,

Та в новее платтечко убиралася,

В золотеє зеркальце удивлялася,

Сама своїй красоньці дивувалася…»

(з нар. пісень)

Боґна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мідяним зеркалом і поправляла прим’яті згортки завої. Тут висуне повісмо жовтого, мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором, розглядає себе… Сіро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по самий рясний приділ, що ляг віялом на землі, підчеркала її хитру вроду, гнучкий стан, білину зрум’янених щок…

Два недолітки з високо підголеним довкола голови волоссям дерли саме один одному чуба, гралися в морських розбишак… Попружки поскочувалися з розхристаного одіння, з ходачат по-розснувалися по долівці рябі плетінки. У глибині вікна видно було швачку, як куняє, шелестить тугим шитвом, в’яне.

– Цитьте! – скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькі очі й наслухувала.

– Живе Господь у слугах своїх… – роздався з порога чийсь вкрадчивий привіт.

– У добрий час, патре Рафаіле!

Сплеснувши радісно в долоні, як дівчинка, бояриня вела свойого хилого гостя у світлу світлоньку, пусту.

Стояли там здовж стін ослони вкриті налавниками, дві-три скрині із смугнастого