Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– Миром коло вас, боярине?

Боґна залилася рум’янцем захоплення:

– Живемо, як в обітованім краю, любий патре! Ви з Кракова?

– Передвчора. Втомився я дорогою серед рідних злиднів, убожества й тьми. На замку – грубо, просто… Наша вітчина задихається пісками, чахлою сосною, багном… А, забув: від єпископа Фулькона благословення.

– Спасибіг! Сідоглавий брат моєї матери не забуває мене в чужині. Чи все няньчить він собак та годинники мудрує? Ви були там? Бачили його збірку старинних теодолітів та ґномонів? Вавілонські хронометри з трикутними вказівками, як носи? Цифровані по-арабському пугари, жіночі уперізки зі складаних у слоневій кости пластинок з рисунком зодіяка в емалії?

– Оглядав. Вигрібущий ум громадив ті дива. Але важніше всього: Лестько, князь наш, надіється, що коли на це прийде пора, пособите одній важній справі.

– Я готова тілом і душею! – згомоніла Боґна і поблідла від побожного схвилювання. – Кажіть, про що йде річ?

– Треба вговорити на днях княгиню, щоби приняла мене на довірочній розмові.

– Вас? Це неймовірне!

– Просьба Лестькова до вас, повторюю.

– Спробую, патре, очевидно. Всіх хитрощів ужию, будьте певні.

Засміялася бадьоро й говорила далі:

– А тепер питайте з черги про успіхи нашої місії за час вашої відсутности у Галичі! Наша «колиска» перенеслася оноді до власної хати, схованої у глибоку зелень перед непотрібними очима. Від самого досвітку матері з дітьми текуть. У запопадливої Агнії, ви ж знаєте? пекара Кукши пасербиця… сходяться на забаву діти цілого підгороддя, кожне одіте нами, пригріте, хлібець д’хаті несе… Отак ми схиляємо до себе непомітно цих найчисленніших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкішне крісло…

– Труду не жалієте, боярине. Ляховка з вас без догани.

Боґна заколихала головою:

– Труду, патре, не має ніякого! Вони прості, добрі. Приносить мати дитя: возміть, каже, задавка пішла, в хаті не збережу! Четверо було, якби хто руками зарізав і пішов. Ось вам послідне.

Засміялася тихо:

– Очевидно взяли ми, наші молитви твердить уже як сорока. Повернулася в’юнким нахилом д’зеркалу, звідки просіяв ярко блиск її упліток під завоєю, й правила солодко:

– А ще одною добиччю хочу похвалитися, мій же це подвиг, не чий! Живе ось недалеко золотар, Байдук…

– Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгині до Кракова.

– Цей Байдук, – продовжала Боґна, – подружився торік, весною, – молодесеньке дівча взяв. Чайку… Ні гривни за нею, і ні звертка полотна… Тілько всього, що очі й коси понад всі. Сам він дука, тому імення…

А тут вдова одна, Оршуля, теж зі Сандомира, в клопотах і опинилася: трьох синів недолітків годує, нікому майном правити, воно ж у неї кораблями по морях плаває! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине подвір’ячко хилити… Роздумав, та в один день кинув дружину – всім навдивовижу.

Засміялася стиха:

– Ця до матері, та мати лютіша вогню! Аж коли вона з хати, тілько тоді візьме дитя та погодує.

За це нашій купчисі, – як із роси! Відколи Байдук біля неї, набуток сторицею береться, – зарадний золотар! До якогось часу вдовині діти помовчують, а там підростуть та ногою покажуть непотрібу дорогу.

– Наш гріш, наша сила! – твердо уловів Рафаіл і будьте виріс від власних слів:

– А там жменя круп вдовиці, сорочка на хребет в’язня, одно, друге подружжя. Знатне діло наладжується!

– Проповіди ваші вище всього! – з палом засвідчила Боґна.

– Вони тілько загріті витревалою думкою, нічого більше. Коли ж, як не у святий день неділі, можна підійти близько соток мягких як віск у сяйві і благоуханню людей? Слово – це меч, це пастка, що хочете!

– Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас, увійдіть!

Се був Гліб Словит, травлений вічним неспокоєм, руда борода клином мигтіла, як білчин хвіст, очі бігали наскоси, криваві, ніби й не хотіли світу бачити інакше як проміж кров.

– Від Лестька, з Кракова! – обрадувався невгамовно і тер ізхитра веснянкуваті, велетенські ручища. – Добро, що в пору! Доручення до мене мабуть?

Монах з ореолом глянув на нього в повазі й мовчанню попри ледве замітний рух погорди:

– Роз’єднуйте! – сказав тілько.

– Ай, чоловік мій на перехід недобрий! – схопилася нараз бояриня. – Прощайте, он він іде.

Вийшли, але другими дверми, на сад, а звідтам фірткою над пільний струмок увесь у весняних квітках, у лотачах. Тоді звіялися мов дим, кожний про себе.

Навойко, високий. Широкоплечий, з м’якими карими очима, скинув із себе лицарський пояс і претяжку опанчу зі зеленим підбоєм. Він сів подратовано біля дітей, що причикнули над мискою зі свіжим сиром.

– Днина як мід, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли у празник на Розлавах… І так з усім, так всюди! Лоском йде старе, а нового не видно!

– Щось ти, Васку, сьогодня ні сіло, ні пало вередуєш… Це мені нітрохи недовподоби! – зачулося від сіней.

– А чого ж це на нашім обійстю повно лінтяїв, а при жорнівці ні душі? – корив Навойко наряджену жінку.

– Ще мало надриваюся з досвіту до ночі? Ще тобі недогода? – наїжилася Боґна і стала доразу багрова.

– Ой, ти в мене господиня, свині в вікна скачуть! – махнув рукою Навойко й взяв на коліна свойого любимця саме по постригах, що і звався: Любко.

А старший пристав до матери, от як бодяк:

– Коли