Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Ось на днях Марицю, яка вертала з вечірні, у місті задержав гойний якийсь боярин, питав її, чи не хотіла б мати такий хутір, як ось цей, Шумавинського, на власність?

А от нещодавно в хилій вулиці старого міста перестріла вона, княгиня, попенка Кормильчича… Він учинився оперед неї без всякої шани, виминув княжу колісницю своїм бойким запрягом в мідяних оківках та ременях строчених годоваблем і всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря збивав її нарошно в очі тумани вуличної курняви.

А Дарославич, – або ж не важив на решту її спокою, коли обриджував її життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна правдомовність тоді, коли чув себе поза справедливістю, запевнювала віру клеветам, які протікали аж до неї і давали відчути уперше в життю злобу знехтованого поклонника.

Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрібно зрішеній намітці, корила думками Мстиславичів, які недолюблювали Володимира, та доборолися до того, що дівчина з пісні:

Роздумувала:

– Рафаїл, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности Навойки, що Лісконогий скочить на Володимир, – доки літко стукне, – казав, – зрине на Волині. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у Буду, з великим зовом, нехай Андрій верне Мстишине гніздо Данилу…

Місяць як посол дома, голіруч, з чемними висловами тільки… А події розвиваються з днини на днину!

І до старого князя Юрія слала на Литву, в Турово…

Тепер, йдуть чутки, Лісконогий топче вже кіньми вітчину героїв, списами оре чорнозем, мечами скородить займанщину… Паломники й міняйли, що з весною повиринали проміж села, сповіщують гибіль Володимиру, останній суд світові…

Зіщибнула залізцем нагорілу плетінку свічі й слухала весняного шуму за бервенами теремів. Уха її були повні жалів іздалека: зачувала у них голосіння матерей за синами, що гинуть ось на стійках від стріл свойого таки насильника, старого як гріх Чорноризця… Чи здержуть його грудьми Галичане? Загородять списами дорогу, відштовхнуть злодіїв Суздальців за Серет?

У той раз хтось із силою підніс дерев’яний засув у дверях, але нерішуче зупинився…

Відколи зрадницю Зое заперли у монастирі грецьких калагурок у Карпиці на покаянні, не було кому з шумом риз і дзвоном слів справляти гостей в світлиці.

– Увійдіть!

На порозі явився Рафаїл. Він хвилю призвичаював око до нахлинувших красок. Перед ним, на тлі гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на грудях, ніби ікона на позолоченій блясі стояла Романова княгиня.

Монах схилився у глибокім чолобиттю, а тоді якусь хвилю глядів з вагою на молоде обличчя.

– Милостива княгине, – злебедів, – приходжу в тайні. Моя ряса, хоча вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди моїх слів. Коли вам миле життя ваших дітей, слухайте.

Патер Рафаїл переймив у погляді княгині лискавку негодовання, тож сказав різко, як той, що важить все: на галицький і володимирський стіл сунуть Ігоревичі. Коли ніхто вам на грозу моменту не отвирає очей, то це найліпший доказ, що в крузі ваших другів… чаїться зрада! Утікайте!

Темний рум’янець вкрив щоки княгині і зараз же нагла блідість облила їх біллю. Гордий сміх сховзнув по бойких устах, згас.

– Або ж пристоїть втікати – княгині?

– Матері пристоїть.

– Куди ж то, патре?

– До Лестька! – викинув із силою. – Руським княгиням над Вислою раді. Оце ж і доказ вам…

З поспіхом вимотав із рукава волосяниці старинний псалтир і рік з шаною:

– Лестькова мати, – київська княгиня Олена шле вам цю книгу, річ божу, з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створені і немає зради. За цим прощайте хіба, милостива княгине!

Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем на вузьких губах і добавив шепотом:

– Цю ніч… на північнім шляху стоятиме кований віз, критий, двоє сільських коней. Везтиме людина певна: я сам.

Він переломився у низькому поклоні, мов виструганий з дерева невмілою рукою і тоді на його голові майнув великий, бритий ореол з вінком чахлого волосся.

– Сараценів я воював, у хрестоноснім поході за Христа кров лив, – додав іще з осміхом, – будьте безпечні!

Двері закрилися за гостем, як вода, і зараз залунало ще раз у сутінки обійстя:

– Жертвуйте одіж невкритим сиротам Галича!

А через хвилину:

– Простибіг, дорогі, простибіг!

У богоугодній покорі монах постояв ще трохи під модриною, непомітний, убогий, а тоді відв’язав ослика з обильним набором і щез.

«Нехай мої чорні коси буйний вітер –

Нехай мене молодої ніхто не займає»!

(з нар. пісень)

Старий Скиба зняв хутко водоноса свойого з пліч, витягнув журавлем повний і воркнув і’д сторонському хлопчукові, що пас зором панські двері:

– Боярська дочка, де? Ось вона на конику герцює, переймай!

– Чого це він? Ясиня під’їхала рисцем, весна життя сіяла а кожного