Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Боґна кинула їдкий погляд на свойого Навойку і мило відповіла:

– Жди, вскорі я возьму тебе туди, до вуйка єпископа. Гарно так у Сандомирі, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, їдіння, до чого вже тонкі обичаї! Бува, вийду у Кракові ранком у княжі тереми, одіта в гатлас, як небо, і намисто з маргеритів, то князь, Лестько ніби у проході зупиниться, квітку у мене попросить… Любується один раз квіткою, а другий раз мною.

– Зовсім, як у дожи Дандольо… – рік Навойко і глумливо закашляв у долоню.

– А потому йде вуйко єпископ і подає мені…

– Вавилонський хронометр! – втішно скричав догадливий старшенький, аж мати справила його сердито:

– Руку до поціловання, моя дитино.

– А коли це, мамо, краківський князь сяде вже у Галичі?

– Не знаю, ластів’ята, не знаю… Йому покищо гарно дома, то й сидить.

– Перекажіть, мамко, нехай приїзжає. Я йому тоді коника вороного подержу… – простодушно готовився Любко.

– А я йому мечик вигострю, як шибку… – нахвалявся щодуху другий, Доброгост, і очі, блідо-зелені очі матері засвітили очаруванням.

– Геть мені відси, геть, до одного! – несамовито скричав Навойко і схопився з ослона, готов сам бігти у голий світ. Ослін загойдався та звалився із грюкотом на долівку і в бояринові немов теж щось провалилося в досмертну темінь.

Він розгубив себе так, що на відході вдарив головою у сволоки одрини та ляг як камінь зі своїм нестерпним стидом на тверде лігво, – був сам.

– Спасибіг боярині, казкою погодувала! – зворкотіла голодна швачка і стала за шитвом ще менша, як була.

А Богна з принадною посмішкою стояла знову перед дзеркалом, чубатила жовті кучері над висками і раділа собою, ніби павочка на сіножатці, на росі.

«Нехай загородять, де вороги ходять,

Нехай стежка буде, куди ходять люде».

(з нар. пісень)

Сутеніло.

Якийсь хилий, чужинецький чернець прив’язував нав’юченого ослика до модрини край замкового рундука, а тоді склав сухі руки на грудях, як до отченашу, і закричав проймаюче, аж у всіх вікнах, отвертих ради вечірного вітру, появилися жіночі голдви під чільцями з райдуги:

– Жертвуйте одіж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одіж! В однім із вікон майнула голова білявої служебки Звіздиці, молочної Богниної сестри. Кивком руки вона звала монаха спішитися, сама ж зараз спряталася в тінь.

– Ідіть в он ті двері… перші ліворуч! Княгиня сама!.. – зашепотіла назустріч йому у мрачних хоромах, дрібна й гладка, гей равлик, пахуча розмайраном, що ним саме змила волосся. – Тілько не знаю, чи що вдієте з вашою ходою туди? Як на те, княгиня сьогодня нікому не рада, господин отчич недужий…

– Тим ліпше, ластівко, тим ліпше! – тихо засміявся монах. – Кращого моменту зі свічею піднайти годі.

Обтягнув волосінницю під білим, чернечим шнуром, – направився іти. Низькі двері вилискувалися здалеку п’ятнами мідяних оківок, закоцкотів, увійшов.

Лікар Негемія сидів вже довгу хвилину край постелі старшого князенка й мовчав. Він був і так малоговіркий.

Сновигав вечірний сутінок та обіч на кріслі стояла вже свіча в глиняній обгортці, полум’я торкав нечутний продув, світла і тіни різьбили мов у каменю сухий профіль Хозара. Вони підчеркали працю чола у зморшках, як стріли, у блиску опукої лисини, підсичували міць ока, покладеного на простерте горілиць дитя.

А жара брала своє: ярко горіли малі вилиці й крізь щілку відхилених, з темним налетом повік, синявіли звернені кудись у глиб, сторожко приспані очі.

Лікар Негемія приходив двічі на днину, сідав проти ліжка, чорнім, шовковім уборі з прошвами по боках, зісував у зад лисини свій теж шовковий наголовник і скупими словами, що їх перепускав через цідило перелетної величі, давав хатним доручення. Іноді, добував із-за пазухи вузьку стяжку пергамену та і зачіпав очі, як кігті, об кострубаті хальдейські фігури, що вияснювали взаємини небесних констеляцій та рисунком, заслоненим от як тайна, мітили крилаті дороги зір.

Що міг він найти спільного між тими знаками й долею дитяти? Ніхто не розумів, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних, герметичних книг і що він будьте ланцюгом мудрости скований з ученими Греками та Хозарами свойого часу… Пошіптували, що з чарівних зеркал берилю читає будуче, віщує судьбу…

Коли бита непокоєм княгиня вперла очі в Негемію, він встав, доповнено підпер бедра жидівським обичаєм і заговорив про погідну весну, пригожу, про те, що скрізь оранка, аж мило, – а тоді верг на себе обшиту куною довгополу хозарську мятлю і побажав княгині доброї ночі.

– Що ви? – окликнула його вражено. – Відходите?

За всю відповідь Негемія поклав руку княгині на чолі дитини: було вогке, на висках перлився цілющий піт.

– Спить, як по купелі! – засміявся.

Через хвилю його кроки залунали по кам’яних сходах і всякли в радісний шум дощу.

Аж тепер княгиня будьте знемоглася від чергового вражіння, – вона заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крісло, вкрите коверцем, і роздумувала над завтром.

Міркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичі стало не під силу. У якій дикій крутіжи тривог поверталися її дні і ночі? Яким джерелом мук ставала кожна, перша з краю подія! От захворіло дитя – і її серце розгойдалося як гилька на глибині! Визвала лікаря і не вірила йому